|
Оценить:
|
Дев'ять Принців Амбера
7
Приманка, приманка, приманка! Мені так багато треба було знати!
— Чому? Значить, він все-таки зв'язався з тобою?
— Я волію промовчати, — відповів я в надії, що це дасть мені якусь перевагу, тим більше, що, судячи по розмові, можна було собі уявити, яку позицію займає Блейз.
— Якби це було так, я б відповів йому те ж саме, що і Еріку — «Я подумаю».
— Блейз, — повторила вона.
Блейз, — сказав я сам собі, Блейз, ти мені подобаєшся. Я забув чому, і я знаю, що є причини, по яких так не повинно бути, але ти мені подобаєшся. Я це знаю.
Деякий час ми ще сиділи мовчки, і я відчув сильну втому, але нічим цього не показав. Я повинен бути сильним. Я знав, що повинен бути сильним.
Я сидів зовсім спокійно і, посміхаючись, сказав:
— Гарна в тебе тут бібліотека.
І вона відповіла:
— Спасибі.
Пішла чергова пауза.
— Блейз, — знову повторила вона. — Скажи, ти дійсно думаєш, що у нього є хоча б один шанс?
Я знизав плечима:
— Хто знає? Принаймні не я. Може, він і сам цього не знає.
Раптом я побачив, що вона дивилася на мене широко відкритими здивованими очима. Навіть рот трохи розтулений. — Як це не ти? — Ледве вимовила вона. — Слухай, адже ти не збираєшся спробувати сам?
Тоді я розсміявся, щоб якось згладити її спалах.
— Не базікай дурниць, — сказав я, регочучи. — При чому тут я?
Але щось у глибині душі озвалося на її слова, якась струна, і блискавкою промайнула думка: «Чому б і ні!»
Раптово мені стало страшно.
Здавалося, моя відповідь, що б вона не значила, все ж заспокоїла її. Вонатеж посміхнулася у відповідь і махнула рукою в бік вбудованого в стіну бару.
— Я б із задоволенням випила ірландського.
— Та й я не відмовлюся, — я встав і налив два келихи.
Потім я знову зручно влаштувався на стільці.
— Знаєш, — мовив я, знову зручно влаштовуючись на стільці, — все таки мені приємно сидіти з тобою ось так, наодинці. Хоча, може, це і ненадовго. Принаймні, у мене виникають приємні спогади.
Вона посміхнулася і засяяла.
— Ти правий, — відповіла вона, сьорбаючи вино. — Ось я сиджу зараз з тобою, і мені так легко уявити, що ми обидва в Амбері.
Келих ледь не випав з моїх рук.
Амбер! Це слово гарячою хвилею облило мене.
Потім вона тихо заплакала, і я піднявся, напівобнявши її за плечі, трохи притиснувши до себе.
— Не плач, малятко, не треба. А то мені самому стає якось не по собі.
АМБЕР! У цій назві полягало щось життєво важливе, пульсуюче, живе.
— Почекай, ще настануть добрі дні, — м'яко додав я.
— Ти справді віриш у це?
— Так, — голосно відповів я. — Так, вірю!
— Ти божевільний! Можливо тому ти завжди був моїм улюбленим братом. Я майже завжди вірю у все, що ти говориш, хоча я і знаю, що ти божевільний!
Потім вона ще трохи поплакала, потім заспокоїлася.
— Корвін, — пробурмотіла вона, — якщо тобі все ж це вдасться, якщо якимось дивом, так, що навіть Тінь не може вгадати, ти доб'єшся того, чого хочеш, ти ж не забудеш своєї маленької сестрички Флорімель?
— Так. — Відповів я, раптово відкриваючи, що це її справжнє ім'я, — так, я тебе не забуду.
— Спасибі. Я розповім Еріку тільки саме основне, а про Блейза і про свої здогадки взагалі нічого не скажу.
— Спасибі, Флора.
— І все ж я не довіряю тобі ні на секунду, — додала вона. — І будь ласка, не забувай цього.
— Ти могла б цього і не говорити.
Потім вона знову подзвонила своїй служниці, яка проводила мене в спальню, де я з труднощами примудрився роздягнутися, після чого намертво зваливсяв ліжко і проспав одинадцять годин підряд.
3
Коли я прокинувся наступного ранку, її в будинку не було, і записки вона мені теж не залишала. Служниця накрила сніданок на кухні і пішла у своїх справах. Я насилу відкинув природне бажання спробувати вивудити у неї все, що тільки можливо, тому що вона швидше за все або нічого не знала, або нічого не сказала б про те, що я хотів знати, а про мою спробу розпитати її обов'язково донесла б Флорі. І раз вже так виявилося, що я залишився на даний момент повним господарем будинку, я вирішив повернутися в бібліотеку і спробувати довідатися там якомога більше, якщо, звичайно, там було що взнавати. Та крім того, я люблю бібліотеки. Мені в них дуже затишно, я завжди відчуваю себе в цілковитій безпеці за стіною слів, красивих і мудрих. Я завжди відчуваю себе краще, коли усвідомлюю, що в світі ще залишилося щось, стримуюче в ньому найгірше.
Доннер або Блітцер, або один з їхніх родичів з'явився невідомо звідки і пішов за мною на негнучких ногах, втягуючи носом повітря. Я спробував було з ним подружитися, але це було все одно, що кокетувати з автоінспектором, який своїм жезлом наказав тобі зупинитися біля узбіччя дороги. По дорозі в бібліотеку я заглядав в інші двері, але це були звичайні кімнати, які досить невинно виглядали.
Коли я увійшов до бібліотеки, Африка все ще була прямо переді мною. Я зачинив за собою двері, щоб собаки мені не заважали, і пройшовся по кімнаті, читаючи назви книг на стелажах.
Тут було безліч книг з історії. По-моєму, вони складали основу всієї колекції. Були тут і книги з мистецтва, великі і дорогі видання, і я перегорнув деякі з них. Зазвичай мені найкраще думається, коли я займаюся чимось зовсім стороннім.
Мене трохи дивувало те, що Флора, очевидно, була багата. Якщо ми дійсно були братом і сестрою, чи означало це, що я теж був аж ніяк не жебраком? Я став думати про свої доходи, соціальне становище, професію, заняття. У мене було відчуття, що грошове питання мене завжди мало турбувало, і що коли мені потрібні були гроші, я діставав їх без всяких труднощів. Чи був у мене теж будинок? Я не міг пригадати.
