Аргонавти Всесвіту

Оглавление

122

Його втомлені ноги спотикалися і сковзалися — чого з ним не траплялося раніше навіть за дуже трудних умов. Ось він ще раз спіткнувся об каміння і схопився за найближче дерево, щоб утриматися на ногах. Дерево здригнулося, захиталося — і Ван Лун відсахнувся від нього: йому здалося, що сухий стовбур загудів як бджолиний рій. Знову якесь чортовиння?..

То гудів не стовбур. З принизливим писклявим дзижчанням з голих гілок дерева злетіло кілька істот, яких Ван до цього часу вважав за птахів. Вони були різними за величиною — від маленьких, з кулак, до дуже крупних, довжиною близько півметра. Вони дзижчали і літали, розмахуючи крилами, над головою Ван Луна.

— Знову прокляті комахи! — не стримав роздратованого вигуку Ван Лун. — Ну і чорт з ними, мені ніколи. Поспішаю!

Втім, крилаті істоти не відставали від нього. Наповнюючи повітря пронизливим писком і дзижчанням, вони кружляли над ним дедалі нижче й нижче, ніби збиралися напасти. їх ситі тулуби з довгими відростками позаду, великі м’які крила, членисті ноги, як у коників, мелькали перед Ван Луном, і все це не викликало у нього ніякого страху. Але голови, голови примушували його кидатися вбік кожного разу, як проносилися в повітрі перед склом шолома!

По два вигнуті роги з кривими відростками стирчало на кожній такій голові. Дві пари щупальців під палаючими люттю червоними очима наче батоги розсікали повітря, звивалися навколо гострих серповидних зазубрених щелеп. І до всього того — пронизливий писк, з яким чудиська металися над ним.

Ван Лун розумів, що для нього зараз небезпечний не стільки самий напад лютих комах, які все одно не змогли б пошкодити щільну тканину скафандра, скільки витрата часу, затримка в дорозі. Лишалися лічені хвилини, кисень кінчався.

Ховаючись за товстими стовбурами дерев, перебігаючи з місця на місце, він змушений був посуватися в потрібному напрямі зигзагами, раз у раз витрачаючи час на орієнтацію. І разом з тим, Ван Лун свідомо уникав зіткнення з комахами. Він не міг витрачати на це час. Проте крилаті вороги не бажали відставати. Одна з крупних комах зненацька впала на шолом і вчепилася в антену кігтями. Ван Лун відчув, як вона сіпає, намагається розірвати дротяну рамку.

— Ні, це не годиться! Геть! Забирайся!

Він змахнув над головою кинджалом, щоб скинути комаху з шолома. Секундної затримки було досить для того, щоб його буквально обліпили інші комахи. Вони насідали на нього, впивалися у тканину скафандра гострими кігтями, їх м’які крила билися об скло шолома, не даючи Ван Луну нічого бачити навколо. Гострий кинджал мандрівника мелькав у повітрі, завдавав удар за ударом, вбивав набридливих ворогів. Наштовхуючись на стовбури, Ван Лун все ще біг, відбиваючись у той же час від комах. Становище ставало дедалі загрозливішим.

Дві крупні комахи з силою вдарилися зверху об його шолом, майже збивши Ван Луна з ніг. А якщо й справді зіб’ють?.. Напад робився жорстокішим, кинджал уже не допомагав, — треба було принаймні звільнитися від найкрупніших ворогів, які могли звалити його на грунт. Ван Лун зупинився. Він обперся спиною об стовбур дерева і вийняв пістолет:

— Ну, гаразд, отримуйте — і мерщій!

Обравши ціль, він натиснув на спуск. Звук пострілу заглушив на мить огидний писк. Одна з найкрупніших комах завдовжки мало не півметра впала на грунт. Ще постріл… ще… три великих крилатих хижаки билися в судорогах серед сухого гілля, що встеляло грунт. Безпосередня небезпека була ліквідована. Можна було бігти далі, у повітрі зараз мелькали тільки менші комахи, це не так страшно.

Далеко за голими коричневими деревами відкривався знову яскравий оранжево-червоний ландшафт. Що це? Та невже ж і насправді Ван Лун бачить там, у далечині, над лісом високу жовту скелю і маленький червоний прапор, який майорить над нею?.. Міжгір’я, астроплан, товариші! Прапор виглядав звідси зовсім маленьким, крихітним, але то був він!

А дихати ставало дедалі важче й важче. А що як раптом не вистачить кисню вже перед самим міжгір’ям і він впаде, не добігши до товаришів? Мерщій, мерщій!

Новий удар в спину. Ван Лун із злістю оглянувся. Ще дві величезні комахи напали на нього ззаду. Прокляття! Вони затримують його, а кисню майже немає!

Два постріли пролунали один за одним. Тільки тепер Ван Лун зрозумів, як він втомився, як бракує його легеням свіжого повітря і як виснажилися його сили. Так, він збив тільки одну комаху, яка звалилася на грунт. У другу він навіть не влучив, — він уславлений, вправний стрілець!

— Так ось тобі, ось, ось!

Три постріли підряд звалили люту комаху.

— Товаришу Ван, поспішайте! Ми ждемо вас, — лунав у шоломі голос Галі Рижко. Проте тепер він доходив до вух Ван Луна наче крізь товстий шар вати. Голова налилася свинцем, кров стугонить у скронях. Ні, не може, не може бути, щоб він упав, знеможений, тут, бачачи рідний червоний прапор! Уперед! Хай спотикаються ноги, хай безпорадно виснуть обважнілі руки, хай безсило схиляється голова, все одно — вперед!

Хитаючись, хапаючись руками за гілки, кволо відмахуючись від комах, Ван Лун, напружуючи останні сили, ішов далі. Він не чув уже голосу Галі, не чув писку розлючених комах, не бачив нічого, крім маленького червоного прапора попереду. Червона крапка дедалі збільшувалася, вона кликала його до себе, притягала, примушувала забувати про втому. До неї, до неї!..

Ван Лун повільно, ледве пересуваючи ноги, брів уперед. Кинджал випав з його руки — і він не підняв його, він не міг нахилитися. Спотикаючись, майже падаючи на кожному кроці, він йшов і йшов до міжгір’я, до товаришів, не зводячи очей з червоного прапора на високій жовтій скелі.