Аргонавти Всесвіту

Оглавление

«Гадаю, по норі десь попереду мене повзе невідома істота. Це не та величезна тварина, яка пройшла раніше, бо повзе вона дуже тихо й обережно. Невідомо, куди вона рухається, від мене чи до мене: звуки чомусь не слабішають, проте й не посилюються. Втім, не може ж вона повзти, лишаючись на одному місці? І все ж таки, судячи по звуках, так воно і виходить. Дивно…»

Ван Лун виключив прожектор і, користуючись тільки невірним освітленням, яке створювали загадкові світні камінці, ще обережніше вирушив уперед, тримаючи гвинтівку напоготові. Мандрівник наче забув одразу про свою звичну манеру ходити швидкими розміреними кроками. Він повільно пробирався біля стіни, затримуючись перед кожним поворотом і пильно вдивляючись у темряву. Втім, у такій повільності не було нічого дивного: Ван Лун зобов’язаний був знайти і врятувати Галю Рижко — і тому йому доводилося бути гранично обережним і не припускати непотрібного риску.

Крок за кроком він просувався вперед. Загадкові звуки все так само не зникали, але й не посилювалися, вони стали, мабуть, тільки значно яснішими і виразнішими, бо мандрівник, безсумнівно, наблизився до місця їх виникнення. Незрозуміла тварина і справді немовби лишалась на одному місці — та й характер звуків, які вона видавала, не змінювався. Ось ще раз чути, як впали і покотилися кілька каменів. І знову пересипається земля… Та що ж це таке?

Ще один поворот підземного ходу — і Ван Лун, нарешті, помітив попереду якесь велике тіло, що перетинало тунель. Він зупинився. Вказівний палець його правої руки легко торкався спуска гвинтівки. Примружені очі вивчали істоту холодним спокійним поглядом.

Її округле темне тіло безнастанно ворушилося. Вже здаля можна було розрізнити на ньому окремі опуклі кільця, які створювали враження темних і світлих поперечних смуг. Ці смуги зближувалися і віддалялися, безперервно рухаючись. Все тіло було схоже на обрубок грубезної колоди, вкопаної в стіни поперек підземного ходу. Проте цей обрубок весь час рухався, він був живий, він невтомно вібрував своїми темними і світлими кільцями. І від цього руху зі стіни тунелю зривалися і падали дрібні і великі камені, осипався грунт.

Погляд Ван Луна не відривався від дивної істоти. Що вона робить? Що то за дивовижне положення — впоперек підземного ходу? Мандрівник зробив ще кілька кроків, трохи наближаючись до живої загадки. Тепер йому здавалося, що світлі і темні кільця висувалися одне слідом за одним з правої стіни тунелю і так само повільно входили в ліву стіну. Втім, може, це тільки своєрідна ілюзія?

Проте мандрівник помітив на боці незрозумілої істоти невеличку чорну пляму. Та пляма повільно просувалася справа наліво. Ось вона наблизилася до лівої стіни, мов торкнулася її — і зникла, сховалася в стіні. Виходить, не ілюзія, не омана зору! Ван Лун бачив перед собою лише частину довгої, немов гігантська змія, істоти, що переповзала тунель, вилізаючи з одної його стіни і зникаючи в другій. Кільчасте тіло було, дуже довгим: кільця з’являлися і зникали, з’являлися і зникали, але тунель все ще був перегороджений.

Ван Лун опустив дуло гвинтівки і включив прожектор. Сліпуче біле світло залляло дивовижну істоту, вірніше, ту її частину, яка цієї миті проповзала крізь тунель. Ось вони, поперечні кільця, їх тепер виразно видно, вони темні на червонувато-коричневому тлі цілого тіла. Але темні не вони самі.

Очевидно, ніякої небезпеки ця змієвидна істота не являла, до неї можна було підійти ближче. Ван Лун з цікавістю розглядав зблизька те, що здавалося таким загадковим здаля.

М’яке напівпрозоре, червонуватого забарвлення тіло. Воно безнастанно пульсувало, пересуваючись, і з помітними зусиллями підтягало свої кільця. А всередині того тіла, у зворотному напрямі, рухалася якась темна маса. Чи ні, та маса не рухалася, вона немовби лишалася на тому ж самому місці, а напівпрозоре тіло пересувалося по ній, ніби сковзалося вздовж темного стрижня, на який було натягнуте.

Ван Лун торкнувся дулом гвинтівки до одного з кілець. Воно здригнулося, червонуватим тілом пробігла пульсуюча хвиля — і кільця одне за одним почали хуткіше, квапливіше з’являтися з правої стіни і зникати в лівій. Ван Лун відступив на крок, міркуючи.

Справді, фауна Венери щогодини підносила мандрівникам нові й нові несподіванки, нерозв’язні загадки. Досі їм не вдавалося зустріти жодної тварини, вид якої можна було б одразу і безпомилково визначити. Комахи і павуки не беруться до уваги, хоча вони і набули на Венері незвичайних, фантасмагоричних форм. А крупніші тварини, ці потвори з вусами-щупальцями, шаблевидними щелепами… всі вони явно не мали ніякого відношення до фауни земного юрського періоду. Тепер ось іще ця жива напівпрозора колода з її кільчастим пульсуючим безконечним тілом — завдовжки очевидно, десятки метрів — адже ж їй не видно ні кінця ні краю, вона тягнеться справа наліво ось уже скільки часу!

І раптом Ван Лун задоволено присвиснув. Він збагнув, що це за істота! Легким дотиком він ще раз торкнувся червонуватого тіла стволом гвинтівки. І знову вздовж нього пробігла неспокійна хвиля, кільця почали рухатися швидше, істота наче намагалася ухилитися від дотику. Ван Лун посміхнувся: неймовірно, але це було саме так, немає ніяких сумнівів.

— Знаю, хто ти, — сказав він, звертаючись до безмовного вібруючого тіла — і власний голос здався йому хрипким і неприродним від збудження. — Ти, втім, черв’як. Ти — дощовик, ось хто ти! І тікай геть з дороги, мені не до тебе!

Ван Лун з силою вдарив червонувате тіло прикладом гвинтівки. І воно поспішило, заквапилося ще більше; кільця, скорочуючись і розправляючись, сковзалися від стіни до стіни дедалі швидше, ніби намагаючись якнайскоріше сховатися в грунті.