Кінець світу в Бреслау

Оглавление

1/69
Следующая

Бреслау — дрібний дощ.

Церкви й заводські димарі.

Трагізм цього міста.

Альбер Камю

Нью-Йорк,

неділя 20 листопада 1960 року,

десята година вечора

Чорношкірий таксист Джеймс Майнорс пришвидшив рух «двірників». Дві руки пожадливо згортали з лобового скла сніжинки. «Двірники» були своєрідним метрономом, що підкреслював ритм бігбітової пісні Чака Беррі «Мейбелін», яка лунала з динаміка. Долоні Майнорса витанцьовували на кермі й з лясканням опадали на коліна та стегна. На похмурого пасажира таксі пісня не справляла найменшого враження. Він притиснувся щокою до холодного скла дверцят і намагався читати газету, не пропускаючи жодної світляної плями від ліхтарів чи вітрин магазинів. Коли Майнорс збільшив звук до максимуму, пасажир посунувся на середину сидіння. Погляди обох чоловіків зустрілися в центрі дзеркала.

— Зроби тихіше й не стрибай за кермом, — у клієнта був виразний німецький акцент. Його похмуре, обрезкле обличчя, затінене крисами старосвітського капелюха, пашіло люттю. — Це тобі не бананова плантація в Африці.

— Расист довбаний, — слова Майнорса повністю заглушив веселий приспів. Він стишив радіо й звернув до бічної вулички, обабіч якої стояли псевдовікторіанські будиночки. Світла тут було небагато. Пасажир старанно склав газету й заховав її до внутрішньої кишені пальта.

— Он там, на розі, — пробурмотів він, намагаючись щось розгледіти крізь брудну пелену снігу з дощем. Таксі зупинилося у вказаному місці. Пасажир щось несхвально буркнув, відчинив дверцята й занурив черевики у в’язку грязюку. Розкрив парасоля і, важко відсапуючись, підійшов до віконця водія.

— Зачекайте, будь ласка.

Майнорс у відповідь потер великим пальцем об вказівний і трохи опустив шибку. Пасажир витяг з гаманця банкноту й тицьнув її водієві в руку. З-за шибки до нього долинув веселий голос, спотворений якимось химерним акцентом:

— Назад почвалаєш пішки, фашист паскудний.

Таксі затанцювало на слизькій дорозі й рушило, ковзаючись і зневажливо скидаючи при цьому задом. Водій опустив шибку й Чак Беррі на повний голос залунав у тихій вуличці.

Чоловік поволі піднявся східцями на невеликий ґанок, потупав обліпленими снігом черевиками й натиснув на дзвоник. Йому відчинили майже одразу. У дверях стояв молодий священик у масивних рогових окулярах. Мав зачіску в стилі Чака Беррі.

— Пан Герберт Анвальдт? — запитав священик.

— Добрий вечір. Це я, — важко видихнув Анвальдт, розлюченим поглядом проводжаючи таксі, що зникало за рогом. — Чим я тепер доїду додому?

— Священик Тоні Купайоло з парафії святого Станіслава, — відрекомендувався Чак Беррі. — Це я вам телефонував. Заходьте, будь ласка.

Знайоме клацання замка, знайома, заповнена книжками, вітальня й лампа під зеленим абажуром. Не вистачало лише знайомого аромату сигар і знайомого господаря цього дому. Замість нього стривожений священик Купайоло вішав біля вхідних дверей промокле пальто й капелюха Анвальдта, незграбно струшуючи з парасоля липкі снігові плювки. Замість пахощів кубинських сигар ніздрі Анвальдта втягнули різкий пах медикаментів, жалюгідний сморід клоаки, усепроникний запах смерті.

— Ваш друг помирає, — підтвердив священик.

Анвальдт глибоко затягнувся. Зі спальні на першому поверсі вийшла молода медсестра.

Вона з неприхованою гидливістю тримала в руках емальовану посудину, щойно наповнену хворим. Глянула на Анвальдта, який одразу зрозумів, що він їй так само огидний, як і судно в її руках.

— Прошу тут не курити! — Ґудзики фартуха, що туго облягав її груди, мало не повідлітали від неприхованого обурення. Анвальдт очікував саме на таку реакцію й затягнувся ще сильніше.

— Пане Анвальдт, ваш друг помирає від раку легенів, — прошепотів священик Купайоло з ледь помітним докором. — Паління тютюну протипоказане в його домі.

Медсестра увійшла до ванної кімнати. Анвальдт покинув курити й викинув цигарку в камін. Тоді очікувально глянув на священика.

— Шановний пане, медсестра, що доглядає вашого друга, подзвонила мені сьогодні й попросила здійснити над хворим обряд останнього таїнства, — священик Купайоло перевів подих і почувся впевненіше. — Ви ж напевне знаєте, що до нього належить також таїнство святої сповіді. Коли я сів біля хворого, готовий вислухати його гріхи й благословити його в останню путь, пан Мокк сказав мені, що має на совісті якийсь страшний гріх і не признається в ньому, доки ви не прийдете сюди. До сповіді він приступить лише після розмови з вами. Ви буваєте тут майже щоранку, і я міг би зачекати зі сповіддю до завтра, але хворий вимагає сьогодні. Salus aegroti suprema lex. Для священика теж. Ідіть зараз до нього. Він вам усе пояснить, — священик Купайоло глянув на годинник. — Не переймайтеся таксі. Боюся, що ви взагалі не потрапите сьогодні додому.

Анвальдт рушив нагору, але напівдорозі повернувся. Здивований священик Купайоло дивився, як Анвальдт підходить до вішалки й витягає з кишені пальта газету. Священик нахилив голову й прочитав німецьку назву. «Що воно таке Süddeutsche? — замислився він на мить, перегортаючи в пам’яті невеликого зошита, що його він колись заповнював у школі німецькими словами, — deutsche це німецький, а süd? Що б то означало?».

Думки священика полишили німецьку мову, й коли Анвальдт піднімався нагору, повернулися до проблем, якими його щедро наділяли пуерто-ріканські парафіяни. З ванної кімнати долинали звуки блювання й булькання води в бачку. Анвальдт прочинив двері до спальні. Смуга світла поділила ліжко навпіл. Голова Мокка спочивала на вершині гори з білих подушок. Біля ліжка стояла крапельниця й столик, захаращений ліками. Стрункі пляшечки в пергаментних шапочках сусідили із приземкуватими слоїками, наповненими таблетками. Мокк ворухнув поколотою голками долонею та іронічно усміхнувся до Анвальдта.