Етюд у смарагдових тонах

Оглавление

Ніл Ґейман

Етюд у смарагдових тонах

1. Новий друг.

«Актори Стренду».

Щойно повернувшись із успішного турне континентом, девони виступили перед кількома ГЛЯДАЧАМИУ КОРОНАХ, зібравши палкі оплески й похвалу своїми розкішними драматичними виступами, що поєднують комедію і трагедію, «Актори Стренду» раді повідомити про обмежену кількість вистав у театрі«Королівський двір» на Друрі-лейн вже у квітні! Публіці будуть представленіп‘єси «Я схожий на свого брата!», «Вона продавала фіалки» і «Прихід Одвічних» (вражаючийі захоплюючий історичний епос); кожна п‘єса з одного акту! Квитки вже продаютьсяв касах.

Я думаю, справа внеосяжності. У величезній значущості цих подій. У темряві снів.

Втім, явідволікаюсь. Пробачте. Я не письменник.

Я шукав житло. Такя і зустрів його. Мені потрібен був хтось, із ким я міг би розділити оренднуплату. Наш спільний знайомий представив нас одне одному в хімічній лабораторіїлікарні св. Варфоломея.

– Я бачу, випобували в Афганістані, – ось як він мене привітав. Я відкрив рота і здивованона нього подивився.

– Вражаюче, –сказав я.

– Не дуже, –відповів одягнений у білий халат незнайомець, який мав стати моїм другом. – Зтого, як ви тримаєте руку, я бачу, що у вас доволі характерне поранення. У васгуста засмага, а також військова виправка. В Імперії небагато місць, девійськовий може і засмагнути, і, – беручи до уваги характер пошкодження,завданого вашому плечу, а також звички населення афганських печер, – зазнати тортур.

Таке пояснення,звісно, звучало навдивовижу просто. Зрештою, так усе й було. Я тоді мавгоріхово-коричневу засмагу. І мене справді, як він помітив, катували.

Боги і людиАфганістану – дикуни, що не бажають, аби ними керував Лондон чи Берлін, чинавіть Москва. Вони не готові слухати докази здорового глузду. Я поїхав туди ускладі __-того полку. Поки бої точилися серед гір і пагорбів, ми билися воднакових умовах. Коли ж сутички перейшли у темряву печер, ми опинилися начужій території, в чужій стихії.

Я ніколи не забудуні дзеркальну поверхню підземного озера, ні те, що з нього вийшло. Його очівідкривались і закривались, він піднімався з води під шепітний спів, що вивсякруг нього і звучав, як гудіння мух завбільшки з планету.

Вижити було дивом,але я вижив і повернувся до Англії з нервами, подертими на лахміття. Місце, демене торкнувся рот тієї п‘явки, назавжди залишилось білим, як живіт жаби,татуюванням на шкірі мого, тепер висохлого, плеча. Колись я був влучнимстрільцем. Тепер я не мав нічого, окрім страху перед підземним світом, щопереростав у паніку. Я радше заплачу шість пенсів зі своєї армійської пенсії кебмену,аніж поїду підземкою за пенні.

Втім, тумани йтемрява Лондона втішали і підтримували мене. З першої квартири мені довелосяз‘їхати, бо я кричав уночі. Я побував у Афганістані; тепер це в минулому.

– Я кричу уві сні,– сказав я йому.

– Мені казали, що яхропу, – відповів він. – Я встаю і лягаю не як усі, часто використовую дошкукаміна замість мішені для тренування стрільби. Вітальня мені потрібна дляприйому клієнтів. Я потайливий егоїст, не люблю, коли мені надокучають. Вам цене бентежитиме?

Я посміхнувся,похитав головою і простяг йому руку. На тому й зійшлися.

Квартира на Бейкер-стріт, яку він знайшов для нас, цілком підходила двомхолостякам. Я пам‘ятав, як ставився мій друг до втручання в його справи, тож утримувавсявід питань про те, чим він займався. Втім, багато що збуджувало мою цікавість.Відвідувачі приходили о будь-якій порі, і тоді я прямував до своєї спальні,розмірковуючи, що спільного могли мати з моїм другом бліда жінка, у котрої однеоко було білим, як кістка, невисокий чоловік, що виглядав, як комівояжер,показний денді в оксамитовому жакеті і всі інші. Декотрі з них навідувалисядоволі часто, більшість же приходили до мого друга лиш раз, розмовляли з ним ійшли - хто радісний, а хто заклопотаний.

Він був для менетаємницею.

Одного ранку, колими мали приємність ділити один з розкішних сніданків, які готувала хазяйканашої квартири, мій друг узяв дзвінок, щоб покликати цю достойну леді.

– Приблизно черезчотири хвилини до нас приєднається джентльмен, – сказав він. – Нам знадобитьсяще один прибор за столом.

– Добре, –відповіла вона, – я розігрію ще сосисок.

Мій друг зновупоринув у читання ранкової газети. Я чекав пояснення із наростаючимнетерпінням. Нарешті, я не витримав.

– Я не розумію.Звідки ви знаєте, що через чотири хвилини у нас буде відвідувач? Жоднихтелеграм чи записок не надходило.

Він злегкавсміхнувся.

– Ви не чулиторохтіння екіпажу кілька хвилин тому? Він сповільнився, коли проїжджав повз нас,а тоді прискорився і проїхав далі, до повороту на Мерілебон-роуд. Білязалізничного вокзалу і паноптикуму завжди юрмляться кеби й екіпажі, з якихсходять пасажири, тож якщо хтось хоче зійти з кеба непоміченим, це треба робитисаме там. А до нас звідти хвилини чотири пішки...

Він глянув накишеньковий годинник, і в цю мить я почув кроки на сходах.

– Заходьте,Лестрейде, – покликав він. – Двері відчинені, а ваші сосиски вже знімають із вогню.

Чоловік, який,вочевидь, і був Лестрейдом, увійшов і обережно зачинив за собою двері.

– Мені б не слід, –сказав він. – Але, правду кажучи, нагода прийняти участь у трапезі сьогоднімені ще не випадала. Тож я, безперечно, зможу віддати належне кільком сосискам,про які ви кажете.

Це був тойневисокий чоловік, якого я вже бачив кілька разів, і чиї манери дозволили менісудити про нього, як про торгівця каучуковими дрібничками чи патентованими