Гараж пана Якобса

Оглавление

Александер нічогісінько не розумів. У нього поволі наростало якесь важке, неприємне почуття. Що це старий плете? Чому він так дивно поводиться? Раптом Александер пригадав, і його мозок почав гарячково працювати: «Як я міг забути хоч на одну мить? Чому старий так допитливо поглядає на мене? Це він справді чи мені тільки ввижається? Який тісний комірець!.. Ох, ця проклятуща спека… Треба зараз щось сказати…»

— Це було так, пане криміналрат. Шмідт перший помітив у коридорі, що веде до кухні, добре замасковані двері. Уся стіна там оббита зеленою тканиною. Шмідтові впало в очі, що оббивка в одному місці прикріплена не цвяхами, а кнопками. Там і були ті двері. Ми зразу ж висадили їх і ввійшли. Там сиділо п’ять чоловіків. Вони не чинили ніякого опору. Посеред кімнати стояв стіл, на ньому чемоданчик… Такий маленький чемоданчик…

— А що в ньому було?

— Маленькі скляні ампулки, запаковані у вату. Ми зразу побачили, що то морфій. Тоді ще білий порошок, без жодних написів. Комісар Бенке вирішив, що це кокаїн. Потім ми знайшли в спинці крісла гроші. Для чого вони їх ховали, не знаю. Хіба ж вони не розуміли, що ми…

— Добре… А вам нічого незвичайного не впало у вічі? Ви самі, особисто, ще чогось такого не помітили?

— Ви маєте на увазі чемодан чи арештованих?

— Ні, мене зараз цікавить головним чином те, що було знайдено.

Александер блискавично усе зважив. Це ж не рапорт, це справжній допит! Тільки б не виявити своєї тривоги. Старий нічого не знає, а то б він давно вже сказав!

— Помітив, пане криміналрат.

— Ну, ну?..

— Мені дали ті гроші перелічити, і я звернув увагу, що там було у десять-дванадцять разів більше, ніж коштує вміст чемоданчика на чорному ринку.

— Ви можете це так точно визначити?

— Я ж півроку служив у відділі наркотиків, пане криміналрат.

— Ах, так! Ну, а як ви це пояснюєте?

— Мабуть, у чемоданчику були тільки зразки, а насправді йшлося про значно більшу кількість. Отже, нашим дальшим завданням було встановити, де ж головна партія товару…

Александер замовк: він побачив, що Шульц його зовсім не слухає.

— Отже, у вас склалось враження, що там надто багато грошей?

Шенцлін раптом з болісною ясністю відчув усю двозначність цього запитання. В ту ж мить він збагнув, нащо його викликав старий. І зрозумів, що справа програна. Хтось, очевидно, бачив… Його кар’єра в поліції скінчилась.

Александера пройняв піт. Він на мить відкинувся на спинку стільця. Кінець…

— З мене, мабуть, не вийшло б доброго слідчого. Не мучте мене, Шенцлін, признайтесь, що ви, рахуючи гроші, взяли з пачки сотню.

— Так. Признаюсь.

— Чудово. Та й даремно було б заперечувати. Справа в тому, що це бачив Бенке. Гроші ви, звичайно, витратили на відпустку або ще на щось… Стара історія… А я був про вас кращої думки. Так, так, кращої! Ви мене гірко розчарували…

Шульц устав, і Александер теж змушений був підвестись.

— Раз ви таке вчинили, то вам повинно бути ясно, що ви… що вам тут… — Шульц збився. — Що ми не можемо тримати в карній поліції людей, які… правда ж?

— Так, — сказав Александер.

Шульц знесилено опустився в крісло і знову взяв у руку жовтий олівець. Мабуть, він зрозумів, що в таку спеку йому не під силу витримати до кінця цю зовсім не властиву йому роль. І криміналрат заговорив майже батьківським тоном:

— Любий мій Шенцліне! Тепер, коли ми змушені розлучитись, мені хочеться сказати, що я дуже симпатизував вам. Я надто стара людина і надто давно служу в поліції, щоб не зрозуміти, що то був з вашого боку просто хлоп’ячий вибрик. Спокуса велика, ви молоді, трохи легковажні… Якби все це могло лишитись між нами… Ви тихенько віддали б мені сто марок, і вдруге з вами б подібної історії не трапилось. Але тепер справа стоїть так, що ви мусите залишити службу в поліції.

— Звичайно, я повинен відповідати за свій вчинок… — тихо сказав Александер і поклав своє поліцейське посвідчення на стіл.

— Я довіряю вам і не маю сумніву, що ви найближчим часом повернете сто марок. З свого боку, я зроблю все для того, щоб не псувати вам життя надалі. В документах ми вам напишемо: «За власним бажанням». Проте в мене є ще одне прохання до вас, пане Шенцлін. Ви, може, цього не знаєте, але на світі є люди, які цікавляться звільненими співробітниками поліції. Не зв’язуйтесь ні з ким, лишайтесь на прямій дорозі. Існує багато чесних професій. Скільки вам років?

— Двадцять три.

— Ну, от бачите. Вище голову! Беріться до чогось іншого. Хіба мало є людей, значно старших за вас, які теж змушені починати все з початку. Переселенці, репатріанти і так далі… Не занепадайте духом. От що я вам хотів сказати.

Александер попрощався й вийшов. Тільки перед ліфтом йому спало на думку: що ж тепер скаже Хельга?

Не так легко зараз де-небудь влаштуватись. Добре старому говорити… Та й з тією сотнею не так просто. В кишені в Александера було лише двадцять марок. Заставити костюм?.. Не вистачить. Ще й годинник? Теж, мабуть, мало…

Александер збентежено стояв перед ліфтом. Тихенько поскрипуючи, пливли униз порожні кабінки…

Внизу, в під’їзді, йому в обличчя важко дихнуло спекою місто. На Карл-Мук-плац вишикувались автомашини; по той бік площі блищав на сонці фасад концертного залу. На м’якому асфальті стояв великий ваговіз, за кермом сидів замурзаний чоловік. Хрипко бурмотів дизель; з-під мотора капало масло, і на асфальті утворилась паруюча райдужна калюжка. Александер бездумно ступив кілька кроків. Що ж далі?