|
Оценить:
|
Чвара королів
2
Блазень повернув пістряву, наче латану, голову — подивитися, як Пилос видирається крутими залізними сходами до крукарні. Дзвіночки теленькнули від його руху.
— А у морі, під водою пташки поросли лускою, — бовкнув він, калатаючи на всі лади. — Отакої, йой-ой-ой.
Пістрявчик навіть для блазня являв із себе жалюгідне створіння. Може, колись він справді міг здійняти хвилю реготу влучним жартом, та давно розгубив весь хист, а з ним разом і пам’ять, і розум, у бурхливому морі. Він був жирний та м’якотілий, час від часу тіпався і судомився, а белькотів завжди щось недоладне. Тепер дурник смішив саму лише дівчинку, свою панну, і тільки їй не було байдуже, чи він і досі ходить світом.
«Незугарне дівча і жалюгідний блазень… додати до них старого немічного маестра, і не знайдеш повісті сумнішої на світі.»
— Сядь біля мене, дитино, — підкликав Кресен. — Година рання, щойно почало світати. Ти б краще згорнулася бубликом у ліжку та поспала.
— Мені наснилося щось страшне, — мовила Ширена. — Про драконів. Вони прилетіли мене з’їсти.
Дівчинку мучили нічні жахи, скільки Кресен її пам’ятав.
— Ми ж із тобою про це балакали, — лагідно нагадав він. — Дракони не можуть повернутися до життя. Вони вирізьблені з каменю, дитинко. За старих часів наш острів був західним сторожем славетного Валірійського Вільноземства. Саме валірійці вибудували цю твердиню, бо знали способи роботи з каменем, давно втрачені для нас. Кожен замок задля оборони мусить мати башти там, де дві стіни зустрічаються під кутом, але тільки валірійці мурували башти у подобі драконів, щоб твердині їхні наганяли на ворога жах, і для того ж самого увінчували мури тисячами химер замість простих зубців.
Він узяв її маленьку рожеву ручку до слабкої плямистої долоні та ніжно стиснув.
— Запевняю, тобі нема чого боятися.
Та Ширена не заспокоїлася.
— А як же оте страховидло в небі? Далла та Матриса балакали біля колодязя, і Далла розповіла, що червона жінка казала пані матері, наче то подих дракона. Якщо дракони дихають, то це ж має означати, що вони повернулися до життя?
«Червона жінка» — гірко подумав про себе маестер Кресен. Хіба мало навіженої отрути вона влила до вух матері? Невже від її страхіть мусить потерпати ще й донька? Йому закортіло суворо попередити Даллу, щоб менше базікала дурниць.
— Те страховидло у небі зветься кометою, дитинко. Це зірка з хвостом, яка загубилася у небі. Скоро вона зникне, і за нашого життя більше не з’явиться. От побачиш.
Ширена набралася хоробрості й кивнула.
— Пані мати кажуть, що білий крук означає кінець літа.
— Саме так, люба панночко. Білі круки прилітають тільки з Цитаделі.
Пальці Кресена потяглися до ланцюга навколо шиї, котрого кожна ланка була викувана з окремого металу і позначала хист та вміння у певній галузі знання. То був комір маестра, знак його вченого братства. За розквіту юності він носив ланцюга легко й залюбки, та зараз він видавався йому надто тяжким, а метал — надто холодним на шкірі.
— Такі круки більші за інших, розумніші, виведені для найважливіших листів. Цей прилетів з повідомленням про те, що стрівся Конклав, розглянув доповіді та виміри маестрів по всьому Семицарстві й оголосив, що довге літо нарешті скінчилося. Десять років, два повороти й шістнадцять днів. Найдовше літо в живій пам’яті.
— То тепер похолоднішає? — Дитя літа, Ширена ніколи не знала справжнього холоду.
— З часом, — відповів Кресен. — З ласки божої попереду ще буде тепла осінь і щедрі врожаї, щоб підготуватися до зими.
Простолюдці казали, що довге літо означає ще довшу зиму, та маестер не бажав лякати дівчинку пустими казками.
Пістрявчик закалатав дзвіночками.
— А у морі вічне літо, — проспівав він, — з срібла платтячко пошито, і в русалок для краси анемони у косі. Отакої, йой-ой-ой.
Ширена захихотіла.
— Ой, я теж хотіла б собі сріблясте платтячко з морських водоростей!
— Там, під морем, вгору сніжить, — відповів дурник, — дощ сухий, як кістка, кришить. Отакої, йой-ой-ой.
— То тепер справді випаде сніг? — запитала дитина.
— Випаде, — погодився Кресен. «Молюся, щоб його не було ще кілька років. Та й потім — хіба ненадовго.» — Гей, а онде Пилос із птахом!
Ширена скрикнула у захваті. Навіть звичний до круків Кресен мусив визнати, що птах справді виглядає велично: білий, як сніг, більший за будь-якого сокола чи яструба, з ясними чорними очима, які показували, що то не простий біляк-альбінос, а справжній, чистопородний білий крук Цитаделі.
— Сюди, — покликав маестер.
Крук розправив крила, злетів у повітря, безгучно перетнув кімнату і сів на стіл коло нього.
— Я подам вам сніданок, — оголосив Пилос. Кресен кивнув.
— Осьде панна Ширена, — мовив він до крука.
Птах хитнув світлою головою згори вниз, наче вклонявся.
— Панна, — проскрипів він, — панна.
Дитина розкрила рота з подиву.
— Він говорить!
— Знає кілька слів. Як я казав, це доволі меткі птахи.
— Метка пташка, меткий дід, а блазень меткіший за всіх, — відповів Пістрявчик, теленькаючи та брязкаючи. — Метко-дурко, метко-дурко.
Від розмов блазень перейшов до співів.
— Ой пустились тіні в танок, пане мій, пустились в танок, — заспівав він, перестрибуючи з ноги на ногу. — Та й лишились наостанок, пане мій, ой, наостанок.
З кожним словом він смикав головою, від чого дзвіночки на рогах відчайдушно калатали.
Білий крук заверещав, заплескав крилами і полетів до залізного поручня сходів, які вели до крукарні. Ширена зіщулилася, аж поменшала.
