Майже опівночі

Оглавление

Але десятирічний хлопчик, якому щедро змастили жиром плечі, зміг протиснутись усередину. Це був доставлений на корабель син місцевого агента ФБР. Усередині каюти він насамперед увімкнув світло. Армійський фахівець-підривник уважно оглянув двері крізь ілюмінатор.

— Синку, присунь-но отой стілець до дверей… Добре. Тепер — бачиш ту ізоляційну стрічку?.. Правильно. Звичайна стрічка.

Тільки не поспішай, ось що головне. Відмотай цю стрічку… Так, а тепер візьми кінці проводів у другу руку. Розумієш, вони не повинні торкатися металу… Добре. Тепер обгорни стрічкою відкриті кінці дроту… Дуже добре. Поклади їх на стіл. А тепер бачиш проводи онде внизу? Зроби з ними те саме, що зробив з першими… Ось так. Витри руки і зачекай. Не квапся. Добре, синку…

Джесс і Мей Бакгорни лишалися непритомні ще три години після того, як двері до каюти номер дванадцять було розчахнуто навстіж.

Фахівець оглянув вибухівку.

— Пластиковий заряд, — одразу визначив він. Двох із банди вени схопили.

Та останню бомбу ще не було знайдено.

16

— Гей, Альберто!

Той, що співав, підвів голову.

— Хлопче, засмерділо лягавим. Гітара змовкла.

— Що таке?

— Засмерділо нишпоркою, хлопче. Поліційною нишпоркою. Він отам позаду і начебто хоче побалакати з нами.

Усі почули виття сирени.

— Хуаніто, ти, мабуть, пригальмуй, — сказав Альберто.

Темноволоса дівчина, яка сиділа за кермом, кивнула, скидаючи газ і звертаючи свій «фольксваген» до узбіччя дороги. Молода пара на задньому сидінні витріщила очі на поліційну машину.

Альберто обернувся до них.

— Манку, ти маєш якесь уявлення, чому вони нас зупиняють?

Манк кивнув головою.

— Звичайно. Закон на їхньому боці, а не на нашому. Цього цілком досить, хлопче. А ти, крихітко, не здумай відповідати, коли про щось питатимуть, — наказав він своїй подружці. — Зрозуміла?

— Еге.

— Якщо він до тебе заговорить, ти тільки всміхайся та задом крути.

— Еге.

— Вона не прохопиться? — поквапно запитав Альберто.

— Ні, хлопче, — всміхнувся Манк. — Вона не вперше має справу з полісменами. Досі ще нікому не щастило викрити її. Я просто пояснюю їм, що вона теє… несповна розуму.

— А де ви ховаєте своє зілля? — різко запитав Альберто. — Під три чорти, якщо вони…

— Не бійся, хлопче. — Манк вишкірив зуби в широкій посмішці. — Для чого, гадаєш, у мене дірка ззаду? Хлопче, таж я всю дорогу його туди заштовхував. — Поділившись своєю таємницею, Манк засміявся. — Атож, хлопче, ми чистенькі.

Від погляду Хуаніти не сховалось, як Альберто ногою засу» нув купу зім'ятого одягу під сидіння. І вона зітхнула з полегкістю. Отже, Альберто вирішив підігрувати Манкові та його ідіотській подружці. Доведеться і їй зіграти свою роль. Бути привітною з поліцаями. Всміхатися їм. Наперед змиритися з тим, що вони ображатимуть тебе, і не звертати на це уваги. «Усміхайся», — наказувала вона собі. Поглянула в праве дзеркальце. Один полісмен — це шляхова інспекція, зауважила вона, — ужсї вийшов з машини і, не кваплячись, прямував до них. Вона побачила, як він інстинктивно торкнувся рукою пістолета, що теліпався на стегні.

Тоні («Навіть не згадуй про це ім'я! — подумки вилаяла вона себе. — Альберто!»)…Альберто знов узяв у руки гітару. Зібганий одяг лежав під сидінням. Він не стане вдаватися до того, що лежить під ним, якщо тільки все буде гаразд. В тому лахмітті в нього був захований обріз півавтоматичної гвинтівки, і він дуже вправно умів стріляти з тієї зброї. їй, звісно, начхати на те, скількох лягавих він нашпигує свинцем, але більше вона не хоче насильства. Вона обома руками вчепилася в кермо і втупила погляд перед себе.

«Хуаніта Алеман. Це твоє ім'я! — застерегла вона саму себе. — Не забувай. Ти мексіканка. Мексіканка. Коли заговориш, вони мають почути твій акцент. І ти повинна переконатися, що вони почули його. Усміхайся, дівчино. Усміхайся, показуй їм свої зубки і в жодному разі не дай їм здогадатися, що ти — вродливе чорнопике дівчисько з двома коледжами за спиною, напхане бісовою освітою так, що ті два білі бевзі навіть уявити собі не здатні. Бо якби вони здогадалися… — Вона скоса зиркнула на Тоні… — Альберто, ти, дурепо! Альберто». Хоч сотню років витріщайся на нього, нізащо не скажеш, що на голові в цього хлопця перука. Вона сама дібрала її і приладнала так, щоб він був схожий на того, кого удавав із себе. Виконавця народних пісень — ані доброго, ані поганого, але жвавого, невимушеного і веселого. Бо він таки трохи грав на гітарі, а більше нічого від нього й не вимагалося. Перука сиділа на ньому бездоганно, до того ж він не голився цілісінький тиждень, та ще ці блазенські окуляри на носі…

Це був у них єдиний спосіб прорватися крізь поліційні кордони, встановлені повсюдно. Коли вони дізналися про Джесса і Мей, її всю пройняло холодом до самих кісток. Але Тоні завжди висміював думку про втечу зі Штатів на якомусь судні. «Байдуже, скільки ви заплатите капітанові, — остерігав він, — цей сучий син знатиме, що від уряду він одержить більше, та ще й у герої вилізе».

Але просто так узяти й вирушити в дорогу вони не могли. Скрізь-бо порозвішувано їхні фотографії, і геть усі вистежували їх.

— Білого й негритянку — таку парочку вони ніколи не запідозрять, — сказала вона Тоні. — Звичайно, ми привернемо якусь увагу, але навряд чи вони доскіпуватимуться, хто ми такі, і…

Тоні засміявся їй просто в обличчя.

— Леслі, ти приваблива дівуля, і тобі не слід зайвий раз висуватися навіть за гарної погоди. А тут вони знають нас як облуплених. І розшукують нас, розумієш? А ти не просто чорна дівчина — ти красуня. Побачивши тебе, чоловіки міцно стуляють ноги і виють на місяць. Ми так не проїдемо й десяти миль. Та є інший спосіб, — сказав він, усміхнувшись.