У пастці

Оглавление

Цього разу Регінине обличчя вирізнялося на полотні своєю чіткістю, завершеністю, бракувало тільки відблиску на губах і світлотіней під нижніми повіками — цього не зробиш, поки не просохне фарба. Я остерігався, що не так ясно її уявлятиму, якщо малюватиму обличчя надто довго, але саме через цей поспіх картина тепер була розбалансована, і треба бути дуже обережним, щоб витримати кухню в тому самому ключі й твір виглядав природно, як гармонійна цілість, наче інакшим і бути не міг.

Дув пронизливий вітер, у небі клубочилися темні хмари. Я засунув руки в кишені анарака і прослизнув назад крізь живопліт з першими краплями дощу.

Пообідній сеанс був набагато коротший. Я не міг дібрати потрібного тону, щоб правильно відтворити світло, що падало на предмети в кухні. Я малюю не один рік, але наразі не міг домогтися збігу кольорів на палітрі і на картині. Я тричі помилявся і вирішив припинити роботу.

Я мив пензлі, коли повернувся Дональд. Я почув, як скрипнули гальма машини, грюкнули дверцята і, на мій подив, подзвонили у парадні двері. Дональд ключі взяв із собою.

Я вийшов і відчинив двері Там стояв поліцейський і тримав за руку Дональда. Позад них — кілька облич з настороженими, пильними поглядами. Мій кузен, блідий і раніше, тепер стояв білий як смерть. Очі — немов неживі.

— Доне! — сказав я і відчув, що маю переляканий вигляд.

Вія не відповів. Поліцейський злегка вклонився:

— Ось і ми, сер, — і передав мені кузена в рук у руки. Як мені здалося, ця акція була така ж символічна, як і практична, бо він відразу ж повернув назад і від'їхав у машині, що. Його чекала.

Я допоміг Дональду ввійти і зачинив двері. Я вперше бачив людину таку перестрашену й розбиту.

— Я запитав про похорон, — сказав він.

Його обличчя ніби скам'яніло, він аж задихався.

— Вони відповіли… — Він зупинився, перевів подих і спробував доказати. — Вони відповіли… ніякого похорону.

— Дональде…

— Вони відповіли… що її… не можна ховати до кінця слідства. Вони відповіли… що це може тривати цілі місяці. Вони відповіли… що зберігатимуть її… у холодильному відсіку.

Його розпач був жахливий.

— Вони відповіли… — Він злегка похитнувся. — Вони відповіли… тіло вбитої особи належить державі.

Я не зміг утримати його. Він упав біля моїх ніг, як підтятий.

Розділ третій

Два дні лежав Дональд у ліжку, і я намагався збагнути, що означав цей стан прострації.

Подобалося йому це чи ні, але в цей час він був добряче начинений заспокійливими ліками, щоранку і щовечора лікар давав йому пігулки і робив ін'єкції. Дарма що з мене була безнадійна медсестра і ще гірша кухарка, але доводилося його доглядати, бо напохваті не було нікого. Та й сам Дональд попросив лікаря:

— Хай буде Чарлз. Він не чинить зайвого галасу.

Я довго сидів з ним, коли він прокидався, спостерігаючи, як на його обличчі відбивається боротьба з невідступним страхом. Він помітно схуд, колись повне обличчя змарніло і було тепер, як у хворого. Тіні під очима аж почорніли, сили, здавалося, покинули його.

Їжу я готував з консервованих і заморожених продуктів: уважно читав інструкції і робив усе, як написано. Дональд раз у раз дякував мені і їв, що міг, хоча й навряд чи йому щось насправді смакувало.

Коли він спав, я потроху посувався у своїй роботі над картинами. Сумний краєвид не був уже такий сумний, а просто осінній, з трьома кіньми, що стояли кружка у полі. Один з них пасся. Такі картини — водночас і зрозумілі, і зроблені на належному рівні — були моїм хлібом. Вони добре розходяться, звичайно з мого конвеєра сходило принаймні по картині за десять днів: душі у них я не вкладав. Усе було справою голої техніки.

Одначе портрет Регіни — це було найкраще з того, що я зробив за багато місяців. Вона усміхалася до мене на полотні, життєрадісна і розпромінена, принаймні мені вона здавалася живою. Картини часто змінюються під час роботи над ними; день у день наголос зміщувався у моїй уяві, і зрештою кухня на задньому плані стала темнішою, а сама Регіна ще більше вияскравилася. Видно було, що вона куховарить, але акцентувалось на образі дівчини, а не на тому, що вона робить.

Врешті-решт кухня, яку я бачив перед собою, стала на полотні лише віддаленим враженням, а дівчина, якої не було переді мною, зробилась як жива.

Попрацювавши над картиною, я щоразу ховав її у валізу. Я не хотів, щоб Дональд несподівано натрапив на неї. Надвечір у середу Дональд у халаті, похитуючись, зайшов на кухню, намагаючись усміхатися і панувати над собою. Він сидів за столом, попивав шотландське віскі, що я приніс того дня, і спостерігав, як я чищу пензлі та палітру.

— Ти завжди такий охайний? — поцікавився він.

— Фарби дорого коштують.

Млявим жестом він показав на картину з кіньми, що сохла на мольберті.

— Скільки це все коштує?

— Самі матеріали десь із десять фунтів. А ще тепло, світло, оренда, харчі, віскі, одежа, трата нервів — це стільки, скільки я зароблятиму за тиждень, якщо покину все це і повернуся до свого попереднього заняття — продажу будинків.

— У такому разі чимало, — сказав він поважно.

— Не жалкую, — усміхнувся я.

— Авжеж, бачу.

Я змив з пензлів милиння водою з-під крана, надав їм належної форми і поставив у глек сушитися. Добрі пензлі, принаймні такі ж дорогі, як і фарби.

— Попорпавшись у фінансових звітах компанії, — сказав раптом Дональд, — вони повезли мене у поліційне відділення і там силкувалися довести, що я вбив її власноручно.

— Неймовірно!