Діти Мардука

• Предыдущая
• 159/161
• Следующая

— Я вже домовилася з батюшкою. Похрестимо на тому тижні.

Раптом немов би прочинилися двері в пекло і звідти полинули звукові частоти, які проте виявилися словами: «віслючка», «дурепа», «ти ж сама не хрещена, так навіщо ж…»

— Тоді, коли я народилася, було небезпечно хрестити дітей. Мої батьки боялися. А тепер вроді б і не дуже. Ти прикинь, якщо ми не похрестимо Ліліту, то в сільраді, щоб видати метрику, зажадають твій паспорт. А де ми його візьмемо? Та завтра ж по тебе приїдуть з району. А так немовля запишуть у церковній книзі і видадуть якесь посвідчення. Тоді ж, коли ти згадаєш, де твої документи, або ж тобі видадуть нові, ми на підставі церковного свідчення отримаємо метрику. Тепер ми запишемо дівчинку на моє прізвище — Бамбух.

З дверей пекла знову полинули чорні потоки слів, здебільшого халдейських, а з тих — українських, які я зрозумів, можна було скласти речення: «принісши Ліліт у церкву, ти її уб’єш або зробиш калікою на все життя. Виймеш з неї душу».

— Ну, що ти таке кажеш, Джебане? Вона ж моя донька — я її народила.

Цього разу почувся звичайний чоловічий голос, низький як у Бамбули:

— А я її батько. І ти вб’єш мене в ній.

— Дивні слова твої, Джебане. Дивні й не зрозумілі. Ти це ти, а вона це вона. Хоч зачато було донечку нашу за обопільної згоди. Я справді, як кажуть люди, можу когось зіпсувати, але ж не нашу кровинку.

— Не в тому справа, — знову почувся чоловічий голос. — Вона особлива.

— Всі діти для своїх батьків особливі, — зауважила жінка.

— Авжеж. Але Ліліт особлива по-іншому. Таких як вона тепер мало у світ приходить — минув уже їхній час. А до того, як він знову настане, ще багато поколінь з’явиться у земному світі і вийде з нього. Покликана вона і такі як вона для важливих діянь тут, у цьому світі. Через те і з’являються позаурочно. — По цьому знову почулися халдейські слова, в яких можна було впізнати «Мардук», «Іштар», «Ерешкігаль». А за тим: — Це несумісно з вірою, у яку ти хочеш її занурити. І взагалі мудрі були батьки твої, коли не понесли тебе хрестити.

— Про яке покликання ти кажеш, чоловіче?

— Та яке б не було. Не віддам я свою доньку Христові. Не віддам і край.

Останні слова діалогу линули в згущеному режимі і далі я вже нічого не міг розібрати — це був суцільний потік не слів, а звуків. Так буває, коли на плеєрі переходять у початок або кінець пісні за короткий час. Тривало таке не довго. Раптом на зміну потоку звуків прийшов чіткий голос поетеси Алісії Бамбули. Низьким, майже грудним, голосом вона почала читати вірш, якому я тоді не надав значення.

То було звернення до надприродної сили — деміурга, освідчення йому в коханні і пристрасне жадання близькості з ним. Я згадав компанію письменників, щось схоже на бенефіс Бамбули з нагоди її вступу до Спілки письменників, який вона проводила в Літературному музеї. Тепер же мені стало ясно, чому щораз, коли я бачив цю жінку, у мені повставав мій звір-охоронець. Він бачив щось таке, чого не міг розгледіти я, а відтак стояв на чатах, аж поки вона не зникала з очей. По тому минуло не багато часу і зустрічі з новобранкою-поетесою, уже частіші, активізовували в мені дику силу і наповнювали її потужністю, здатною протистояти невидимому лихові. У мені спрацьовував якийсь охоронний рефлекс, даний природою, котрий у більшості людей за все життя так і не проявить себе, і вони помирають, не звідавши що це таке. Трапляється, цілі нації існують і помирають з приспаним рефлексом самозахисту. Зрештою відходять у небуття і ті, хто звідав цей рефлекс — усе має свій ресурс.

Але не все зникає. НЕБУТТЯ-бо не порожнеча, а світ програм, котрі через якийсь мегахрон часу можуть знову активізуватися у земному світі.

З самого початку знайомства з цією жінкою я знав, що вона темна, але мені невідомо було, що у її тілі селяться дві сутності, одна з яких — ворог самій людській природі — дитя Мардука.

Тепер її оболонка знаходиться у «профілакторії» для безпам’ятьків — людей, у яких бамбули ж викрали їхні душі.

Ліліт Джебанівна Бамбух сидить на стільці під номером двадцять два. Чи не тому, що двадцять друга літера халдейського алфавіту є його останньою літерою? Втім, це може бути й чистою випадковістю.

P. S. Читачу, нагадую: «не може бути дружби з темним, може бути тільки рабство у темного — чоловіка чи влади».

НЕ ПРОБУДЖУЙ У МЕНІ ЗВІРА

В лабіринтах не до проходу,
в нервосховищі аж на дні
заповітом мойого роду
він прихований у мені.


Він дріма у підкірці сірій,
як в жаринах дріма (куняє) вогонь.
Не пробуджуй у мені звіра
і на світло не клич його.


Присипляю його щоднини,
ніби хмара над ним ходжу,
і, як матір свою дитину,
звіра в сховищі бережу.


Скільки треба снаги і муки,
скільки треба невидних сліз,
аби звір не збудився — і в руки,
і у мозок не переліз.


В бездіяльності, мов на дріжджах,
розростається, розбуха
сила звірова, дужа й свіжа,
і свавільність його лиха.


Тої сили незмірну гору
я не раз уже відчував,
коли звіра невинний порух
зовні вихлюпнеться, бува.


Я привітний такий і тихий —
хоч до рани мене клади.
Поки можеш, собі на лихо
того звіра не розбуди.

23.05.1971 року.

до арешту

Олекса Різниченко

КОМЕНТАР АВТОРА
до роману «ДІТИ МАРДУКА»

Сталося так, що публікацію роману було відкладено. І ось, через рік, коли з’явилася нова можливість його надрукувати, я вирішив ще раз перечитати твір, знаючи з досвіду, що вишукаю якісь із пропущених огріхів. І я їх таки знайшов. Але не це головне. Часова відстань у дванадцять місяців, протягом якої мені жодного разу не довелося заглянути у рукопис, зробила мене — автора звичайним читачем. Окремі розділи писалися п’ять, і більше років тому, і тепер сприймалися як нові. Перше враження було таке, що полотно твору скомпоновано з певної кількості блоків — великих і малих. Великі — це — дешифровані пророчі тексти, езотерична філософія, містика, егрегор духовності — письменницьке середовище, в якому вгніздилося лихо, а також щирі почуття любові і дружби. Малі блоки — розмаїті факти історії, авторські роздуми, приклади нелюдської жорстокості і протистояння їй. По суті твір схожий на «споруду», але викладену не з цеглин однакової величини, а з кам’яних брил — мегалітів. Це не фортеця і не храм, змуровані з дотриманням усіх фортифікаційних чи храмових особливостей. Але з нього, як з фортечної стіни або храмової дзвіниці, відкривається вид на довкілля, що за гранню стін. За межами цього літературного твору можна побачити світ причин — те, що людині, вихованій на матеріалістичних поняттях і їх стереотипах, не дано розгледіти у звичайному житті. А воно є, оточує кожного, а, трапляється, стає видимим і впливає на перебіг подій у житті не тільки окремої людини, а і всього людства. Роман «Діти Мардука», якщо й не навчить одразу побачити невидиме, то принаймні зорієнтує читача на таку можливість. А декому, тому, хто побував у ситуаціях, схожих на ті, що їх описано в романі, сприятиме у розширенні світогляду і прибере з очей шори. Я простежив і архітектоніку твору: чи припасовані належним чином «блоки» між собою, чи немає між ними щілин, або ж надмірного шару «чамуру». За зразок узяв мегаліти на пірамідах майя. Там взагалі немає розчину, що скріплює, а плити базальту, пісковику чи іншої тамтешньої породи укладено так, ніби їх перед тим розм’якшили, а вже тоді притисли один до одного. Я також намагався, щоб складові твору були щільно укладені в «тілі» роману і журився, коли натрапляв на товстий шар «чамуру» або ж, навпаки, його повну відсутність. І ще одне: твір має два плани: перший зорієнтований на звичайного читача, книгомана, другий — на інтелектуала. Втім, це думки-алегорії мої — авторові. Їх може бути стільки ж, скільки й читачів. Плекаю надію, що вони не будуть надмірно категоричними.

• Предыдущая
• 159/161
• Следующая