Ідуть роботарі

Оглавление

— Ви ж недавно були в Нью-Гаррісі, Тім. Невже там таке безнадійне становище?

— Так. Робітники не можуть триматись ще більше, як тиждень-два. Залізні люди — це останній удар від компанії Говерса. І цей удар розіб’є страйк ущент. Я певний цього. Наша газета збирає і далі кошти на користь страйку в Нью-Гаррісі, але — для чого робити це, коли немає ніякої надії на перемогу?

Очі Бостера блиснули.

— Тім, ви кажете нісенітницю. Кошти треба збирати і далі. Але одночасно треба добре все взнати про тих триклятих роботарів. Не може бути, щоб ми не знайшли способів боротися проти них. Ви що ж, гадаєте, що з роботарями, з тими залізними робітниками, капітал вже й перемогти не можна? Дурниця! Переможемо.

— Як? — спокійно запитав Тім.

— Я ще, звісно, не знаю. Побачимо. А поки що я надіюся на вас, на ваші репортерські здібності. Треба, щоб ви неодмінно побували в Говерса та взнали все, що зможете, про роботарів. Га? Інтерв’ю з Говерсом, Тім!

Тім усміхнувся.

— Не легке завдання, бо така скажена людина, як Говерс, може навіть із кімнати мене викинути. Адже його всі знають за нашого запеклого ворога. Проте, спробую. Хм… Інтерв’ю з Говерсом!..

— Бажаю успіху, Тім. Хлопчику мій, від цього залежить дуже багато. Зробіть все, що зможете. Я вірю, що ви виконаєте з честю це завдання.

— Спробую, — задумливо відповів Тім.

Він уже рушив до дверей, та раптом спинився, мов вагаючись. Ось він підвів очі і стиха заговорив, старанно підшукуючи слова:

— Знаєте, товаришу Бостер, соромно сказати, але мені якось боязко. Не можу подолати себе.

— Чого? Що з вами, Тім? — лагідно поклав йому руку на плече Джон Бостер.

— Я бачив різних ворогів. Але всі вони були живі. Тепер — новий ворог. Це — машина, мертва бездушна машина, що знає тільки одне — виконувати накази свого господаря. Хіба це не страшно?

Джон Бостер не стримав усмішки.

— Любий мій, — відповів він, — і рушниця, і танк, і літак — теж машини. А ви їх, здається, не боїтесь. Чого ж лякатись тут? Знаєте старе правило: «іноді ворога можна перетворити на друга», та ще й на якого вірного.

— То стосується лише до живих істот, — похмуро зауважив Тім.

— Нічого, побачимо, може це стосується і до роботарів. Головне — треба мати певне уявлення, що воно таке справді, ті роботарі. Тім, я дуже на вас надіюся. Якщо ви, найкращий наш репортер, не дістанете потрібних відомостей про роботарів, — їх не дістане ніхто. На все добре. Ще раз бажаю вам успіху.

Редактор знов узявся за журнал із заміткою про роботарів, але раптом підскочив і кинувся до дверей.

— Тім! Агов, Тім! Я забув вам сказати, що після візиту до Говерса вам доведеться знов поїхати в Нью-Гарріс. Пробудете там із тиждень, а може й більше. Тепер нам треба мати в Нью-Гаррісі свого спеціального кореспондента. Отже, — редактор хитро усміхнувся, — раджу вам заїхати до голярні, упорядкувати свою шевелюру. Так?

— Чому це про шевелюру? — донісся вже здалека голос Тіма.

— Якщо пам’ять мене не зраджує, — ще хитріше продовжував редактор, — в Нью-Гаррісі живе дівчина на ім’я Мадлена… Ви чуєте, Тім? Га?

Але Тім був уже далеко. Він дуже не любив, коли хтось зачіпав його особисті справи, особливо тому, що іноді від таких натяків, як от зробив Джон Бостер, у нього, рудого Тіма (як прозивали його частенько добрі друзі), обличчя робилося ще червоніше за волосся.

Проте, читач напевне згодиться, що все це — особиста Тімова справа. Нас вона вже зовсім не обходить.

2. ЦЕ — МІЙ ЗАЛІЗНИЙ РАБ

Машиністки й стенографістки, секретарі й клерки, швейцари й лакеї, не ховаючи свого здивування, дивилися вслід невисокому рудоволосому молодому чоловікові, що спокійно проходив вздовж кімнат розкішного особняка великого Джонатана Говерса. Тихе, ледве чутне шепотіння тяглося вслід чоловікові, який, невимушено поклавши руки в кишені і випускаючи клуби диму з своєї цигарки, ішов з старшим секретарем.

— Репортер?..

— Та ще який!

— Робітничої газети?.. Не може бути!

— І його приймає «сам»?..

— Неймовірно!..

Так, це була надзвичайна, нечувана подія. Джонатан Говерс, один із могутніх південноамериканських промислових королів, владар велетенських машинобудівельних заводів, людина, що не може спокійно слухати взагалі про існування робітничих газет, — цього разу Джонатан Говерс люб’язно згодився прийняти репортера однієї з бойових робітничих газет, «Ред Стар», Тіма Кроунті, погодився дати йому розмову, інтерв’ю.

Це було ще вдвоє, втроє незрозуміліше, бо мати не те щоб інтерв’ю, а й просту ділову розмову з машинобудівельним королем було взагалі майже неможливо. Вже два роки, як Джонатан Говерс відмовився особисто приймати відвідувачів, доручивши це своїм секретарям. Велика людина не бажала витрачати свій дорогоцінний час на такі дрібні справи. Крім того, навіщо рискувати? Тепер стільки бандитів, стільки злочинців. Ніколи не можна бути певним у людині, з якою погодишся розмовляти, та ще віч-на-віч.

Джонатан Говерс не любив рискувати. Зокрема тепер, коли в його особі, як у фокусі, сходилися сила і міць машинобудівельної промисловості цілої країни. Він відмовився навіть від того, щоб їздити щодня до своєї контори. Хіба не легше, не зручніше, щоб, навпаки, контора їздила щодня до його особняка? Хай контора з її машиністками, стенографістками, клерками й секретарями буде тут, під рукою. Маленький особняк Говерса міг іще вмістити невеличку контору з мізерним штатом у шістдесят чотири чоловіка. Щоправда, для цього треба було віддати цілих десять кімнат. Але — Говерс потісниться, він проживе як-небудь і у вісімнадцяти кімнатах, які залишилися ще йому.