Нейтральна територія

Оглавление

До Анатолія Він прийшов уночі через три роки після самогубства сестри. Гончаренко тримався довше за всіх. Навіть домігся того, що Він на якийсь час лишав його в спокої. Та потім жити стало зовсім нестерпно. Допомагало снодійне, горілка діяла краще. Тільки так, забувшись та відключившись, Анатолій міг спати й набиратися сил.

— Потім я втомився. Що далі — ви знаєте. Мені не ясно тільки одне: як я примудрився не відкинути копита?

Поки художник говорив, за вікном стемніло. Набридлий усім дощ, що нагадував удень про себе лише противними дрібними бризками, під вечір посилився, і краплі ритмічно барабанили по бляшаному підвіконню. Гончаренко полегшено зітхнув, відкинувся на подушку і заплющив очі. Так поводиться людина, котра донесла до місця призначення важкий непотрібний вантаж. Запанувала тиша, дріб крапель звучав якось моторошно і змушував Ольгу здригатися. Нерви.

Чирва обвів поглядом всю компанію, зупинився на Фіделеві Васильовичу:

— Сьогодні дайте йому снодійне. Я ще не готовий прийняти остаточне рішення.

— Яке?

— Не треба питати. Те, що ми з вами щойно почули, верхівка айсберга. І ви не зовсім усвідомили, з чим ми будемо мати справу… Хоча — чому «будемо»? Справжній кошмар уже починається. Залишімо цю кімнату.

Частина друга ДИТЯЧІ СТРАХИ

Ольга Нечваль уперше за весь час, що жила в новій квартирі, запросила до себе чоловіка.

Річ навіть не в тім, що вона забула парасольку, а на вулиці лило зовсім не по-березневому. Ольга могла просто дозволити Романові Ващенку підвезти себе додому, останнім часом він надавав їй такі послуги щоразу, коли вона приходила в лікарню, — адже вона зазвичай з’являлася наприкінці робочого дня. Цей дивний старий… Ользі він чимось не подобався, і водночас вона відчувала за ним незрозумілу силу. Вже з перших хвилин спілкування Ольга зрозуміла, що з’явився лідер. А ще ця розмова… Радше не розмова, монолог, говорив він сам, коли вони вийшли з палати Анатолія і зачинилися в кабінеті Фіделя.

— Значить, так, шановні панове. Для вашої ж безпеки — про те, що ми сьогодні почули, не повинен знати ніхто. Передусім це стосується, — його вказівний палець націлився на Ольгу. — Тільки-но наш пацієнт перестане бачити свої сни, можете писати ваші статті, хоча це й не бажано. Вибачте, що говорю загадками. Сподіваюся завтра пояснити вам усе, і певен — ви мене зрозумієте. Повторюю: в небезпеці не лише Анатолій, а й усі ми. Повторюватися в цьому випадку я не боюся. Ромо, запитання є?

Ольга могла побитися об заклад на око, що психіатр хотів поставити купу запитань. І все ж таки Роман промовчав.

— Якщо ви довіряєте йому, — тепер палець витягнувся в бік Романа, — то прошу вас повірити й мені. Тим паче, що привів мене сюди саме він. Завтра обіцяю розставити все на свої місця. А тепер прошу відпустити мене додому. Треба негайно почати роботу.

З усього, що Ольга почула за весь нинішній день, вона зробила один висновок: їй чомусь страшно. Нічого дивного, що вона кивнула у відповідь на пропозицію Романа: «Тебе провести?» Логічно в цій ситуації запропонувати тому, хто проводить, зайти.

— Вибач, у мене не зовсім порядок…

— Я все зрозумію. Ти ж не готувалася до гостей…

Навряд чи лікар-психіатр, котрий знімає в передпокої туфлі, знає, що вона взагалі нечасто приймає гостей. Сухова, ще пара самотніх подружок…

— А тут затишно.

— Це тому, що квартирка маленька, так здається. Давай кави поп’ємо?

— За кермом — тільки кава.

Ользі хотілося швидше спровадити гостя — і в той самий час вона боялася лишитися сама. Саме сьогодні, в день, коли вона знову побачила щурів. Цікаво, хто гірший: пацюки чи мужики? Чор-рт, досить про пацюків! До речі, дівчино, у вас гість. Мужчина.

— Слухай, — вона сторожко заглянула в кімнату, де Роман, умостившись на софі, байдуже гортав старий номер «Наталі». — Може, тебе погодувати?

— Цікава й свіжа думка. Знавці від такого запитання телеглядача точно опухли б і віддали б йому приз. А чим мене можна погодувати?

Ольга звикла до постійних Романових жартів. Але зараз — чи їй так лише здається? — він намагався жартувати. Теж гнав від себе дурні думки та погані передчуття.

— Сосиски та яєчня. Є ще солоні огірки.

— Коли ти наступного разу запросиш мене на вечерю, буде картопля з відбивними і салат зі свіжих тепличних овочів. Плюс трішки алкоголю. А так — піде яєчня з сосисками, особливо придадуться солоні огірки.

Ольга посміхнулася кутиком рота і пішла до плити. Готувати вечерю мужчині. Хто б подумав. Після всього… Сухова, наприклад, не готує з принципу. Ні, вона вміє, тільки примушує кавалерів стояти біля плити. «Годувати жінку — чоловічий о-бов’-я-зок! Ясно тобі?» Невідомо чому Ользі раптом стало соромно за журнал «Наталі». Само собою, чтиво такої собі незалежної дами, а по суті — Синьої Панчохи. Так-так, і нема чого зуби скалити, товаришко Сухова! Він лікар, психіатр, між іншим, і йому точно буде про що подумати. Діагноз сам проситься…

— Ти з ким розмовляєш?

Ольга здригнулася, почувши його голос за спиною. Вона справді звикла мислити вголос, а зараз забуватися не можна, дорогенька. Добре, хоч рум’янець можна пояснити жаром від плити.

— З яєчнею. Аби краще смажилася.

— Здорово! А можна, я побалакаю з сосисками?

— Візьми краще тарілки. Отам, ага. Хліба наріж…

— Доброго вечора, шановний хлібе! Дозвольте порізати вас ось цим шановним ножем!

Роман блазнював у цю хвилину так невимушено, що Ольга засміялася. Досвід спілкування з людьми, що є в кожного журналіста-практика, підказував: вона помилилася з висновками — зараз він клеїть дурня дуже природно, не стараючись навмисне для неї і не бажаючи насмішити. Він відволікає від поганих думок перш за все себе. Так поводяться люди, котрим непросто живеться. І чомусь загалом така поведінка властива переважно чоловікам. Останнім часом Ольга ставала самокритичною і більш прискіпливою до самої себе. Тому твердо могла сказати: з усіх почуттів, які померли в ній, почуття гумору не постраждало. З тієї простої причини, що ніколи не народжувалося.