Останнє бажання

Оглавление

Я робив своє. Швидко навчився. Під’їжджав до огорожі села, затримувався під частоколом селища чи міста. І чекав. Якщо в мене плювали, лаяли мене і закидали камінням — від’їжджав. Якщо замість того хтось виходив і давав мені роботу — брався за неї.

Їздив по містах і фортецях, шукав оголошення, прибиті до стовпів на роздоріжжях. Шукав повідомлення «Терміново потрібен відьми́н». А потім зазвичай було якесь урочище, льох, цвинтар чи руїни, лісовий яр чи гірська печера, з купою кісток і смородом стерва всередині. І чимось, що жило тільки для того, щоб убивати. З голоду, для задоволення, з чиєїсь хворобливої волі чи інших причин. Мантикора, віверна, імляк, капрела, плавтиця, емпуза, лісовик, вампір, гуль, гравейр, вовкулака, гігаскорпіон, стрига, яга, шишимора, ліндвурм. І був танець у пітьмі і удар меча. І був страх і відраза в очах того, хто потім давав мені до рук плату.

Помилки? Аякже. Я припускався помилок.

Але дотримувався принципів. Ні, не кодексу. Звик час від часу ховатися за кодекс. Люди це люблять. Того, хто має якийсь кодекс і живе за ним, шанують і поважають.

Нема ніякого кодексу. Ніхто ніколи не укладав жодного відьми́нського кодексу. Я свій для себе вигадав. І дотримувався його. Завжди…

Не завжди.

Бо було так, що, як здавалося, нема місця для жодних сумнівів. Що треба було сказати собі «Що мені до того? Я відьми́н.». Що треба було послухатися голосу розуму. Інстинкту, якщо не того, що каже досвід. Або навіть звичайний, звичайнісінький страх.

Я мусив послухатися голосу розуму — тоді…

Не послухався.

Гадав, що вибираю менше зло. І вибрав — менше зло. Менше зло! Я — Геральт із Ривії. Знаний також як Різник із Блавикену.

Ні, Йолю. Не торкайся моєї руки. Контакт може вивільнити в тобі… Можеш побачити…

А я не хочу, щоб ти побачила. Не хочу знати. Знаю своє приречення, яке крутить мною, наче вир. Моє приречення? Воно йде за мною крок у крок, але я ніколи не озираюся.

Петля? Так, здається, Неннеке це відчуває. Що мене смикнуло там, у Цинтрі? Як я міг ризикувати так по-дурному?

Ні, ні і ще раз ні. Я ніколи не озираюся. А до Цинтри не повернуся нізащо, оминатиму її, як гніздище чуми. Ніколи туди не вернуся.

Ге, якщо я правильно порахував — той дітвак мав би народитися у травні, десь коло свята Белетейн. Якби так дійсно сталося, то був би нам цікавий збіг обставин. Бо Єнніфер теж народилася в Белетейн…

Ходімо вже, Йолю. Смеркає.

Дякую, що ласкаво поговорила зі мною.

Дякую тобі, Йолю.

Ні, нічого не сталося. Почуваюся добре.

Просто чудово.

ПИТАННЯ ЦІНИ

I

Відьми́нові приставили ніж до горла.

Він лежав, плаваючи у мильній піні, з головою, відкинутою назад, на слизький край дерев’яних ночов. У роті відчував гіркий смак мила. Ніж, тупий, як півтора нещастя, болісно шкріб його по борлаку, з хрускотом просуваючись до підборіддя.

Цирульник, із міною митця, що усвідомлює народження шедевру, шкрябнув ще раз, суто для годиться, а потім обтер йому обличчя куснем лляного полотна, змоченого в чомусь, що могло бути наливкою на дяглиці.

Геральт устав, дозволив, щоб служка вилив на нього шаплик води, обтрусився, вийшов із ночов, залишаючи на цегляній підлозі сліди мокрих стіп.

— Пане, рушник, — служка цікаво зиркнув на його медальйон.

— Дякую.

— От одіж, — промовив Гаксо. — Сорочка, ногавиці, штани, вамс. А осьо чоботи.

— Ви, каштеляне, про все подумали. А у своїх чоботях не можна?

— Ні. Пива?

— Охоче.

Одягався він неквапом. Дотик чужого, шорсткого, неприємного одягу до напучнявілої шкіри псував добрий гумор, якого він набрався, лежачи в гарячій воді.

— Каштеляне?

— Слухаю вас, пане Геральте.

— А не знаєте, нащо те все? Ну, нащо я тут потрібен?

— Це не моя справа, — відповів Гаксо, скоса поглядаючи на служок. — Я маю вас зодягнути…

— Ви хотіли сказати, переодягнути.

— …Зодягнути і завести до королеви на бенкет. Убирайте вамс, пане Геральте. І сховайте під ним відьми́нський медальйон.

— Тут ще мій стилет лежав.

— Але вже не лежить. Він у безпечному місці, так само ваші обидва мечі й усе добро. Туди, куди ви йдете, ідуть без зброї.

Відьми́н знизав плечима, обтягуючи на собі тісний пурпуровий вамс.

— А це що? — спитав, показуючи вишивку спереду убору.

— А, саме воно, — промовив Гаксо. — Ледь не забув. Під час бенкету ви зветеся вельможним Равіксом із Чотиривуглів. Як почесний гість, сядете по правиці королеви, так вона собі зичить. А тут, на вамсі, — то ваш герб. На полі золотому ведмідь чорний, крокуючий, на ньому панна в шатах блакитних, з волоссям розпущеним і руками здійнятими. Мусите це запам’ятати, хтось з гостей може бути поведений на пункті геральдики, часто таке трапляється.

— Ясно, запам’ятаю, — серйозно відповів Геральт. — А де це, Чотиривугли?

— Достатньо далеко. Ви готові? Можемо йти?

— Можемо. Скажіть ще, пане Гаксо, з якої нагоди цей бенкет?

— Королівні Паветті виповнюється п’ятнадцять років, то, за звичаєм, наїхали претенденти на її руку. Королева Каланте хотіла б її видати за когось із Скелліге. Нам залежить на спілці з остров’янами.

— А чого саме з ними?

— На тих, хто з ними в спілці, вони нападають рідше, ніж на інших.

— Поважна причина.

— Але не єдина. У Цинтрі, пане Геральте, традиція не дозволяє жіночого правління. Наш король Регнер умер скількись років тому від моровиці, а королева вдруге заміж не хоче. Наша пані Каланте — розумна пані і справедлива, але що король, то король. Хто ожениться з королівною, той засяде на престолі. Добре б, якби трапився міцний муж. А таких треба шукати на островах. Вони там — тугий народ. Ходімо.