1Q84. Книга ІІІ

• Предыдущая
• 70/140
• Следующая

— Стрімка течія понесла човен до водоспаду, — погодився Комацу. — Не буду виправдовуватись, але на початку план був простий. «Повітряна личинка», яку написала Фукаері, а ти переробив, отримала премію молодого автора від літературно-мистецького часопису. Вона успішно продавалася у вигляді книжки. Ми добряче людей надурили. І грошей заробили. Жартома і всерйоз, по-діловому. Такою була наша мета. Та коли Ебісуно-сенсей, її опікун, долучився до цієї справи, вона раптом ускладнилася. Кілька підводних сюжетних ліній переплутались, і течія прискорила свій біг. Та й твоя переробка виявилася набагато досконалішою, ніж я сподівався. Завдяки цьому книжка набула позитивного розголосу й розійшлася з неймовірною швидкістю. І внаслідок цього наш човен віднесло в несподіване місце. Трохи ризиковане.

Тенґо злегка хитнув головою.

— Не трохи ризиковане, а вкрай небезпечне.

— Мабуть, так.

— Не кажіть так, ніби це вас не стосується. Бо хіба не ви придумали цей план і почали його здійснювати?

— Ти маєш рацію. Це я придумав і запустив його. Спочатку все йшло гладко. Та, на жаль, згодом поступово я втратив контроль. Звісно, я відчуваю відповідальність за це. Особливо за те, що втягнув і тебе сюди. Бо, здається, я силоміць тебе вмовив. Тепер нам треба зупинитись і перебудувати свої позиції. Зайві речі викинути і план спростити, як тільки можна. Нам треба визначити, де ми зараз і як нам діяти далі.

Після цих слів Комацу зітхнув і ковтнув віскі із содовою. Потім узяв у руки скляну попільничку й довгим пальцем уважно, як сліпий, що докладно розпізнає форму предмета, гладив її поверхню.

— Як хочеш знати, я був в одному місці під арештом упродовж сімнадцяти-вісімнадцяти днів, — почав свою розповідь Комацу. — Від кінця серпня до половини вересня. Одного дня після полудня я йшов на роботу сусідньою з моїм домом вулицею, що вела до станції Ґотокудзі. Раптом вікно великого чорного автомобіля опустилось і хтось назвав моє прізвище: «Комацу-сан, це часом не ви?» Коли я, подумавши: «Хто б це міг бути?» — підійшов до автомобіля, з нього вискочили два здоровані й затягли мене всередину. Вони зв'язали мені ззаду руки, а третій дав понюхати хлороформу. Все було геть-чисто, як у кіно. Хлороформ чи що таки справді подіяв. Коли я прокинувся, то побачив, що мене замкнули у вузькій, без вікон, кімнаті кубічної форми з білими стінами, з маленьким ліжком і дерев'яним столиком, але без стільця. Я лежав на ліжку.

— Вас викрали? — спитав Тенґо.

Обмацавши попільничку, Комацу поклав її на стіл і глянув прямо на Тенґо.

— Так, спритно викрали. Як у відомому фільмі «Колекціонер». Більшість людей у світі й не думають, що одного разу їх можуть викрасти. І гадки такої не мають. Правда? Та коли тебе викрали, то… як би це краще сказати?.. створюється враження чогось сюрреалістичного. Невже мене справді хтось викрав? Хіба можна в таке повірити?

Комацу дивився на Тенґо так, ніби вимагав відповіді. Однак це запитання було суто риторичним. Тенґо мовчки чекав продовження розповіді. Склянка з віскі та содовою, залишена на столі, так запітніла, що підставка під нею стала вологою.

Розділ 16
(про Усікаву)
Здібна, витривала й бездушна машина

Наступного ранку, як і напередодні, Усікава примостився біля підвіконня і крізь щілину у шторах і далі вів спостереження. З будинку виходив, здавалось, загалом майже той самий склад людей, які вчора ввечері повернулися додому, їхні обличчя все ще були похмурі, а спини зсутулені.

Видно, вони почувалися втомленими вже тоді, коли новий день ще майже не розпочався. Серед цих людей Тенґо не було. Однак Усікава, раз у раз натискаючи на затвор фотоапарата, знімав обличчя кожної людини, що проходила в полі зору. Плівки мав досить, а успішне фотографування вимагало практики.

Простеживши за основною масою людей, що зранку вирушили на роботу, Усікава вийшов з дому і зайшов у найближчий телефон-автомат. Набрав телефонний номер підготовчої школи в Йойоґі й попросив покликати Тенґо. Жінка, яка взяла слухавку, сказала, що Кавана-сенсей десять днів тому взяв відпустку.

— Через хворобу чи що?

— Ні. Поїхав у префектуру Тіба у зв'язку з поганим станом здоров'я когось з рідних.

— А коли повернеться, не знаєте?

— Ми його про це не питали.

Подякувавши жінці, Усікава поклав слухавку.

Серед рідних Тенґо значився тільки батько, колишній збирач абонентної плати «NHK». Про матір Тенґо все ще нічого не знав. За даними Усікави, стосунки Тенґо з батьком ніколи не були добрими. А проте, щоб доглянути хворого батька, Тенґо відпросився з роботи на понад десять днів. Це було щось незбагненне. Власне, чому його відраза до батька так швидко розм'якла? Цікаво, яка в батька хвороба та в якій лікарні префектури Тіба він лікується? Це можна було б розслідувати, але в такому разі довелося б змарнувати півдня і тоді перервати стеження за квартирою Тенґо.

Усікава вагався. Якщо Тенґо виїхав за межі Токіо, то спостереження за тими, хто входить у будинок, утратило будь-який зміст. Можливо, було б розумно кинути спостереження і почати розшуки в іншому напрямі. Скажімо, дізнатися адресу лікарні, де лежить батько Тенґо, або ще трохи заглибитися в біографію Аомаме. Зустрітися з її університетськими однокурсниками або службовцями фірми, де вона працювала, й поговорити з ними особисто. Може, вдалося б натрапити на якісь нові сліди?

Однак після недовгого роздуму Усікава вирішив і далі стежити за будинком. Бо, по-перше, якби перервав стеження, то зіпсувався б щойно народжений життєвий ритм. Довелося б ще раз починати все спочатку. А по-друге, наслідки пошуку лікарні й знайомих Аомаме навряд чи варті немалих зусиль. На власному досвіді Усікава переконався, що його особисті розслідування хоч і дали якісь результати, але, як не дивно, нікуди не вели. По-третє, його інтуїція сильно вимагала, щоб він звідси не йшов. Спокійно сидячи, треба уважно, нікого не пропускаючи, спостерігати за тими, хто проходить через двері будинку. Так повчала проста інтуїція, що здавна містилася у сплюснутій голові Усікави.

• Предыдущая
• 70/140
• Следующая