Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.

Оглавление

182

– Перепрошую, пане докторе! Ви помиляєтеся, – відповів своєю традиційною формулою професор, немов читав акт старовинного шабльонового присуду. Зрештою, навіть вислів згоди професор починав запереченням. – Ви помиляєтеся. Хоч би навіть і справді зайшов цей факт. Хоч би навіть виявилося, що гіпнотизери були освітлені зеленим світлом у темній тюрмі і без упину повторювали в’язням їх мниму вину, аж поки в них не вмовили. Gutta cavat lapidem. Староримська правда. Мені розходиться про силу суґестії, як таку. Бачите, людина таїть у собі великі сили. Надприродні сили. І ціле щастя, що вона, злочинна у більшости людина, про них не знає. Коли б конокрад Распутін був свідомий своєї суґеруючої сили, напевно, поповнив би сто разів більша садистичних актів, і ще за життя, а не in exstremis, як це сталося, був би канонізований. Зрештою, ще в давньому Єгипті злочинці використовували силу суґестії для негідних затій, використовуючи загіпнотизованих третіх осіб, як знаряддя. Одначе Творець послав людям її на пожиток, як і все те, чим ми зловживаємо. Ніщо не є створене на шкоду людям. Наприклад, на віденській клініці зробили експеримент із впорскуванням гадючої їді. І виявилося, що вона лікує нежить. Подібно людей лікується суґестією від шкідливих, а часто навіть убивчих гонів та схильностей, що переходять міру.

Маю на увазі самосуґестію, що кермує всім нашим внутрішнім життям і на послугах якої перебуває фізичний організм людини. Дозвольте мені це твердження ілюструвати прикладами. Я бачив каліку від уродження, який відкинув палки і пішов собі свобідно. Знаємо жінок стигматичних, які, подібно як Марія Магдалина, переживають Христові муки й мають п’ять ран. Потім: совість, страх, любов, відвага, самолюбство, радість, лєтарґ. Я знав жінку, якій приснилося, що вона злетіла зі скали в Альпах. Прокинувшись, побачила, що впала з ліжка, але мала поламані кости. Віра в уроєні заслуги та здогадну власну негідність, параноя, меґальоманія, клєптоманія та всі иньші роди манії, здоровля й недуга – це все самосуґестія. Цікавить мене вершок, так би мовити, омега того явища. А саме: смерть. Знаю одну людину, досить серйозну та зрівноважену, яка приобіцяла мені, що на власне бажання вмре. Я сам визначив час: завтра, десята вечора. Сеанс триватиме рівно п’ятнадцять хвилин. Такий між нами заклад.

– А чи вільно бути присутніми особам третім?

– Розуміється. Це я собі заздалегідь застеріг. Таким робом матиму рівночасно свідків.

– А коли він виграє заклад? Як небіжчик, не матиме змоги допом’янутися.

– Навпаки, панове. Між нами була списана нотаріяльна умова. Бачите, він задовжився клініці на поважну суму грошей. Коли не мав можливости заплатити, кредит перебрала на себе прозекторія. Якщо він не вирівняє їй до кінця життя належності з відсотками, то тіло його переходить законно на власність прозекторії. Отже, по його смерти, себто, коли він виграє заклад, я ліквідую всі його грошові зобов’язання та понесу всі кошти похорону.

– Але припустім, що зайшло таке: він передчуває день своєї смерти. Моя прабабуня докладно провістила годину свого кінця. Тільки очікувала з війська мого батька. «Він йде… Я чую його кроки. Коб не спізнився. Мені залишилося тільки дві години жити…» – такими були її слова.

– Я це передбачив, мій пане. Термін сеансу я сам довільно призначав кількаразово й знову пересував. Одначе в мого контрагента не було ані тіні спротиву. На все годиться… Отже, будьте ласкаві завтра прибути своєчасно. Десята вечора пункт.

В десятій вечора в професоровому сальоні опущені штори щільно позаслонювали вікна. Панував півсумерк. Гості були в комплеті. Тиша. По підлозі застугоніли важкі, наче кавалерійські, кроки. Високий, тонкий тип, якого лице трудно було розпізнати, опустився мовчки у фотель. Професор натиснув у стіні ґудзик, і в кутку яскраво щось заблищало. Високий тип сказав якимсь підземним голосом:

– Прошу повиймати годинники!

Сам закам’яніло й непорушно дивився у той блиск. Його очі дивно фосфоризували.

– Досить, пане! Прошу вставати! Минуло шістнадцять хвилин! – крикнув асистент гінекольогічної клініки. Він тепер скидався на переляканого жида, що самітний у лісі ніччю хоче собі додати вереском відваги.

– Тсс… Ще хвильку… – шепнув професор.

– Досить комедії!

Він шарпнув типа у фотелі й сикнув, наче його вжалило. Фосфоризуючі очі незнайомого погасли. Це вже був труп.

Другого дня секція тіла виказала, що чернець-розстрига Гермоген помер на розрив серця.

Жах

– Після скінчення православної духовної семинарії в Кам’янці на Поділлі, я мав змогу записатися на Богословську Академію в Петербурзі, – розпочав Іван Лукич свою оповідь. – Раз, що семинаристи взагалі були першими кандидатами до всіх високих шкіл, по-друге, я належав до категорії відзначених при вступному іспиті. Одначе після смерти мого панотця я зрезиґнував з обняття спорожненої парохії і мусів заробляти собі на хліб.

На утримання мав я стару матір та брата. З тим останнім було чимало клопотів. Дев’ять-десять відсотків моєї скромної пенсії відпливало на покриття його видатків. Причислившись до кружка так званої «золотої молоді», мій брат жив понад стан. Елегантний студентський уніформ та по-офіцерськи скроєну шинелю я міг йому простити. Але він завжди сидів у льохах Царського Театру побіч міністрів. Це викликало несмак. Він був схожий на шевця, що в шовковому халаті латав жебрацькі шлапаки. Я вчителював тоді в земській народній школі. Там же таки й мешкав. З опалом та всіма примітивними вигодами не було в порядку. Найгірше все таки було те, що будинок був на кінці глухого села, а навколо непривітно шумів сосновий ліс. Тому, що я був містиком та пересякнув до крови і костей гоголівською літературою, довгі осінні вечори навівали на мене кошмарні чортівські образи, а мозок ніяк не міг приборкати нетверезої уяви.