Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.

Оглавление

– Шуєш ти?! – озвалося в лісі з присвистом. Микита спалахнув: «Ех, раз мати родила!» – та й, згадавши, як колись гайсав по лісах за втікачами-рекрутами, ще коли виборним був, кинувся в саму гущавину. Іде, іде, аж глип убік: сидить під дубом журавель – вилитий Кирик Єлисейович.

– Ага, приятелю! – закричав Микита. – Дурити нас надумав?

Журавель хоч би слово промовив, хоч би ворухнувся. Зате з-за кущів вигулькнув другий журавель, а далі третій, четвертий – і ще, ще… Глянув Микита – весь ліс в журавлях. І на деревах журавлі, і в кущах журавлі, і в траві журавлі, і по ріці, що по той бік лісу, пливуть журавлі, і вівсами ходять журавлі!

– І що це за капость така? – затрусив головою Микита. – Ото їх нанесло сюди, мов саранчі якої, прости Господи!

Журавлі знялись і потонули в тумані, жалібне «Іві, іві!» пролунало у вухах Микити. Він перехрестився. Світало.

IV

Повернувшись додому, Микита розповів усе жінці, а вона слухала та час од часу спльовувала. Думали вони удвох, думали, що за пригода з ними сталася, і ніяк не могли второпати.

– Ну не скажеш-таки, що не було у нас в хаті цього чуда! – говорила Степанида. – Було, сиділо осьо тут, балакало… Видать, якийсь німака заморський чаклуном прикинувся та й обморочив…

Тут саме вбігла Тетяна до хати уся в сльозах:

– Тату, таточку! І за що мені гріх такий? Носа не можна виткнути на вулицю! Всі так і обзивають: журавлиха! журавлиха!

– Ах вони ж пси прокляті! Чуже горе їм на сміх! Ну нехай начуваються, прикорочу я їм язики, як знову виборним стану.

Та коли й сам Микита на вулицю вийшов, то побігла за ним дітвора й кричала: «Журавель іде! Журавель іде!»

– Цитьте, пуцьверінки! – махнув палицею Микита.

А як увечері вибрався до міста, баби перешіптувалися: «Куди це наш журавель подався?», а вранці й дядьки гомоніли: «А що, чи вернувся вже журавель?» Так от і прозвали відтоді Микиту журавлем.

Тепер ви вже знаєте, звідки у нас беруться всі хитромудрі прізвища. Деколи далебі з нічого. Але, як по правді, то й у панів яких тільки прізвищ не бува! Деколи, цур їм, і не вимовиш, а як і вимовиш, то так і впадеш од сміху!

Микола Костомаров

...

Народився 16.05.1817 р. в с. Юрасівка на Вороніжчині в дворянській родині. Закінчив гімназію у Воронежі, згодом історико-філологічний факультет Харківського університету. Костомаров був одним із засновників Кирило-Мефодіївського товариства, за що й був 1847 р. разом з іншими членами товариства заарештований і ув’язнений. Адміністративне заслання відбув у Саратові, а 1858 р. повернувся до Петербурга. Тут стає професором Петербурзького університету. Літературною діяльністю зайнявся ще в студентські роки, писав поезії, драми, історичні повісті і фантастичні оповідання. Написав також кілька казок, в яких використав власні фольклорні записи. Як історик і письменник Микола Костомаров належить до найвизначніших особистостей рідної культури і науки. Помер 18.04.1885 р. у Петербурзі.
Оповідання «Дитяча могила» публікується за журналом «Современник», 1860, кн. 3. Оповідання «Хвора» вперше надруковане у «Газеті А. Гатцука», 1880, № 42, 43, а «Фаїна» – у газеті «Новый час», 1880, № 1735. Вдруге обидва оповідання публікувалися у збірці М. Костомарова: Розповіді І. Богучарова. СПб., 1886.
Всі оповідання перекладені упорядником.

Дитяча могила

В селі Генделівці дуже багато різноманітних могил. Є місце, яке називають Камінням, де аж сорок дві могили стоять одна біля одної, а посередині одна дуже висока, вічно з голою вершиною, позбавлена трави від сонячної спеки.

Инші розсипані по полях в різних напрямках. У могил є свої особливі назви, наприклад: Гостра, Чорна, Широка, Гудун-могила, Козарська могила. Одна така могила стоїть собі окремо на відстані півверсти і називається Дитячою.

Вона не належить до надто високих, а проте не так легко зійти на неї. А свою назву дістала вона від жахливого злочину, що трапився в давні часи.

В тому селі жив колись бідний чередник. Життя пастухів у наших українських селах гідне співчуття. Як звичайно, у пастухи йде остання жеброта, в якої нема ні коня, ні вола, хто не може орати землі, а порядний селянин ніколи в пастухи не піде уже тільки через те, щоб його дітей і онуків не ганили тим, що у їхньому роду був пастух. Ми, як відомо, давно вже пройшли період номадів, а тому не дивно, що у нас надається перевага хліборобству.

Чередник не сіє, не жне, живе тим, що дають йому, а ця винагорода така, що далебі її можна милостинею назвати.

Отримує він копійок двадцять чи тридцять асигнаціями з голови, а це за рік буде – ну, гора – карбованців шість сріблом, та ще зверх того дадуть йому сала чи пшона. З того всього він повинен прогодувати і себе і сім’ю, і теплий одяг і взуття купити собі, жінці й дітям, і подушне заплатити, і панові подачу дати, бо він панщини не відробляє, а коли жінку і дітей гонять на панщину, то се за них самих, а не за нього.

Народ же у панськім селі небагатий і нещедрий на подарунки, господарі не раз кажуть йому: «Що там твоя праця? В землі не порпаєшся, косою не махаєш, сидиш собі на горбочку та приглядаєш за чередою. Хіба то праця?» А як воно придивитися уважно, то, їй же право, праця чередника і є найтяжчою. У спеку весь день печеться, а в негоду мокне, вічно він на ногах, вічно мусить пильнувати, щоб якась худобина збзикана не забігла у хліб чи на сінокіс. Лягає пізніш од усіх, допоки господині не розберуть своїх корів, раніше всіх встає, щоб обійти всі двори. А коли стадо вчинить набіг на панський хліб, то чередника віддухопелять так, що цілий тиждень сидіти не зможе.