|
Оценить:
|
Намір!
3
А з керою не вийде. Потай ми з нею на ножах уже другий рік, ще від історії з парасолями.
Всі, хто не йшов у першу п’ятірку відповідаючих, вийшли з класу. П’ятеро хоробрих – я серед них – по черзі тягнули білети. Мені попався одинадцятий, де про не- з дієсловами і без, та іменник як частину мови. Я міг відповідати без підготовки – до чого це мені готуватися, цікаво? Про іменник я мав дуже нечіткі уявлення. Він асоціювався в мене з мохнатою твариною без переду і заду, яка могла часом зітхнути. Якийсь пекінес.
Без вагань я сів перед викладачками і подивився їм в очі, прямо як Кашпіровський.
– Який білет, П’яточкін?
– Одинадцятий.
Наступила незручна мовчанка, наче між нами намічався інтим.
– «Не-» з дієсловами пишеться окремо, – ляпнув я і прикусив язик: хто ж такі козирі кидає?
– Угу… Ще. І не вилуплюйся так на мене.
Знову побожна пауза, схожа до тієї, коли заходиш витягти із-під матраца «Пан плюс пані», а там бабця молиться, бо в тебе, бачте, над ліжком найліпший образ в цілій хаті.
– «Не-» з дієсловами пишеться окремо, – наголосив я. Що тепер? Кинути: «Розумному досить», і траснути дверима?
І тут воно сталося. Я побачив перед собою відповідь на білет. Побачив так виразно, що смикнувся на стільці. Це була сторінка з мого зошита відповідей. Я навіть мусів пересвідчитися, чи не дивлюся у зошит безпосереднім чином. Але ж ні, зошит лежав на колінах, а я продовжував бачити відповідь, як на екрані.
Тоді я пішов у рознос.
7
Клізма зіпріла. Людмила Іванівна втискалася у крісло. Був би директор, той би розплакався. Він був старенький, і завжди плакав, особливо на урочистостях: «Я… Жуковський Аркадій Володимирович… (пауза) Директор міднобуківської середньої школи… (плечі здригаються), Почесний член наукового товариства імені Тараса Шевченка (плаче…)».
А відповідь справді справляла враження урочистої. Вона виявилась вичерпною і шовковою, мов шлях із варяг у греки (чи куди вони там їздили). Присутні у класі вражено кліпали очима. Після такого рафінованого викладу не послідувало навіть додаткових запитань. МЕНІ ПОСТАВИЛИ П’ЯТІРКУ!
«Можеш, якщо захочеш», – повертаючи собі леґітимність, вкрутила Клізма. Вона каліґрафічно внесла оцінку в табель, і від сяйва цієї диво-п’ятки сині хащі трійок освітилися благим барочним матом (речення опрацювати самостійно).
Я махнув додому. Як і планував собі, наївся.
У шостому класі після екзамену приписується ще сім днів практики на шкільній ділянці – виправні роботи у формі просікань, підгортань та прибирань. Але завгосп сказав: хто принесе до школи гарних тичок на квасолю, тому практику зразу й зарахує. Я, звісно, першим зголосився, і тепер збирався піти в гори – десь далеко, аж до скель. А по дорозі назад нарубав би завгоспові тичок.
Склав сумку, наготував сокиру і погнав. А перед тим залишив ошелешуючу записку всім рідним і близьким:
ЗДАВ НА П’ЯТЬ! БУДУ ЗАВТРА!
ПЕТРО
8
Так я зрозумів, що в моє життя вступила нова сила.
На скелі я буквально влетів, як на повітряній подушці. «Влітку енергії – мільйон». Я почув ці слова від знайомого (він – боксер, багато тренується і знає, про що говорить), і запам’ятав, а тепер пересвідчився у їх правдивості. Сидячи у прохолоді скель, що виступали з моховитої землі, я спробував обдумати чудо, яке зі мною трапилося.
Аналіз не вдався. Зате я ще більше здивувався, коли відчув, що можу пригадати будь-який інший білет. Він являвся мені перед очима, просто і зрозуміло. Просто, як махнути крильми… мовби у мені звільнились крила, і я для проби разок ними тріпнув.
Години три я сидів і від нічого робити випробовував пам’ять на різних дрібничках: яких кольорів смуги на Нелиному халаті, у скільки пучків згруповані ворсинки на зубній щітці, який узор циновки на сходах між першим і другим поверхом, кількість сходин між другим поверхом і горищем, та інше. Я легко міг відновити навіть послідовність, у якій я викликав із пам’яті різне різняччя. Це було просто, як вертіти в руках кубик Рубика: повернув грань туди – маєш одне, повернув сюди – бачиш інше. Якщо ти чогось не пам’ятаєш, досить покрутити ломиголівкою туди-сюди, і, можливо, потрібне виявиться десь там. Спритність рук – і ніякого фіґлярства.
Все це було достобіса інтриґуючим, але я мав легку вдачу, і у свої 11 довго не замислювався навіть над розтаким феноменом.
Розділ II
Навіщо пацану пам’ять. Чужий на чужій землі
1
У наступний, сьомий клас я прийшов уже одним із найстаранніших учнів. Старанний у тому відношенні, що з мого життя зникли ситуації, коли мене питають урок, а я не готовий.
Для запам’ятовування аркуша друкованого тексту мені достатньо було пробігтися поглядом по діагоналі, і він уже був «сфотографований». Доходило до того, що я вчив уроки на перерві (що ж, як і більшість моїх однокласників). Тратив на це діло три, максимум п’ять хвилин. Міг розказувати довжеленний вірш, заледве переглянувши його.
Міг серед ночі вказати площу, скажімо, Мадагаскару: 590 тисяч км.кв.
Міг пригадати формулювання і доведення усіх теорем, які від мене вимагала шкільна програма.
Я міг коли хочеш назвати шість перших степенів усіх чисел до ста – це взагалі несерйозно!
А щоби вразити якихось простачків, міг цілий день називати випадкові цифри і видавати їх за число «пі» у нескінченності.
Питається, що може нормальна людина хотіти ще після того, коли вона отримала такий шикарний станок, як пам’ять? Зізнаюся, у мене зовсім не виникало з цього приводу продуктивних думок. Чомусь підозрюю, що потрап така пам’ять у руки якомусь фантазерові, він понапридумував би таких чудес, що всі би ахнули. А мені, крім дурниць, нічого в голову не лізло.
