Намір!

• Предыдущая
• 43/67
• Следующая

Цього досить – лиш би любила мене одного .

Але ж ні, Гоца десь лазила цілими днями. Ми зустрічалися у другій половині тижня, переважно у четвер ввечері, щоби разом провести час до понеділка. А що вона робила решту часу? Мене обсідали мучівні підозри. Наприклад, стосовно інших хлопців – у неї було стільки приятелів! Кожен хотів би зробити з нею те ж саме, на що мав право один я. Ах, як боляче припускати, що вона могла дозволити кому-небуть іншому гласкати губами цей делікатний пушок на сідницях, нюхати шкіру під пахвами, покусувати її груденята, торкатися вигину талії, де знаходилися її найчутливіші точки, її найчутливіші точки!

Те, що я жив з нею і макав у неї свій мастихін, зовсім не означало, що вона таки віддалася мені й тепер навіки належатиме мені одному. О, як це було підступно з її боку! Який маневр! Я не міг вкрасти того, що і так лежало, де поклали. Але хто це мені казав: вона вграє любого, тоді як її не виграє ніхто? Золоті слова! Усі, хто в неї сувався, покладали, що Гоцині обійми та її розкішниця – це затишна фазенда, де можна розкласти свої речі, посіяти бурячок, посадити дерево, одним словом, стати господарем. Але ж то була не фазенда, – і я втямив це тоді ж, коли й усі інші – надто пізно. Гоца Драла, дика діва, мала між ногами дірку в порожнечу, в небуття, яке неможливо викрасти, неможливо наповнити, звідки неможливо повернутися. Суперпіська.

Гоца – найкоштовніший скарб у цьому застійному місті, у цьому тісному світі. Безхвості макаки й павіани – такі ж, як я – вели за нею кровожерне полювання. Чи міг я так просто віддати її іншим, коли цей скарб належав по-праву мені? Мені, мені одному (скриплю зубами).

Я боявся їх, невидимих та небезпечних конкурентів. Тонких стиляг із декоративними борідками. Дотепних інтелектуалів, причесаних та начитаних. Спритних широкоплечих мачо з гаманцями і модними тачками. Боявся зрілих чоловіків та зовсім юних підлітків, з боку яких небезпека найбільша, бо ніщо не розчулювало та не спокушало Гоцу сильніше за незрілість та невинність, яку вона можна заповнити собою. Всі, всі вони були проти мене, і кожен тут породжував ймовірність, і всякий був мені тут враг.

Розділ VIII
Спроба абстрактного базару-2.ElCondorPasa

1

Звичайно, тимчасові переваги належали мені. Адже саме я був на гребені Гоциних симпатій. Але кому, як не мені, знати про її мінливість? Без втручання в її карму тут не обійтись.

Зрештою, не подумайте, що я такий примітив, і просто прагну володіти нею, ніби територією. Ще раз наголошу: всі мої дії диктувалися чітким усвідомленням того, чому ми повинні бути разом. Ось мої арґументи.

По-перше – картини. Особистість, котра малювала такі речі , конче мусіла гостро відчути (якщо не побачити бодай раз прямо ) те, що я зву Рельєфним Часом. Недаремно, ой недаремно Гоца вибрала об’єктом свого таланту саме абстракцію – вельми промовисто для мене. Факт, що Гоца на порозі Рельєфу, мав дуже прямі підтвердження у техніці малюнка. Ті самі настрої, особливий потойбічний колорит, поєднання знайомого у незнайоме… А її непідробна багатозначність? Ні, по-інакшому й бути не могло. Гоца без п’яти хвилин мені посестра.

По-друге, в Гоци світилися очі – сяяли густим бурштиново-зеленим сяйвом. Такий відтінок означав, що людина впритул наблизилася до Одкровення Рельєфного Часу.

По-третє, зустріч та порозуміння, яке між нами зайшло, невипадкові за визначенням. Щось незбагненне привело Гоцу Дралу до мене, щоб я розділив з нею свої наміри. В цьому, якщо завгодно, я вбачав пафос власної космічної місії.

Кожен, хто свідчить Рельєфний Час, моментально пригадує для себе багатошарову часовість Буття, а головне – пригадує саму потребу рухатися далі, Углиб, ідучи за покликом нескінченності. Авжеж, коли Гоца сама побачить цю велетенську хвилю Буття, що піднялася відразу тут, за кулісами маразму, сама ж попроситься в компанію. І тоді ми зможемо удвох досліджувати далекі території, удвох відвідувати нові терени, разом свідчити Життя та Смерть. Не мав я більш палкого та потаємного бажання, аніж розділити з кимось Знання про дивовижний світ за межами картинки.

І тут, у нападі фантазування, мене відвідала шикарна здогадка. Це була візія, романтична і щемка. Ми переїдемовКанаду.Чув,тамбезкраї території. Тиждень їдеш автом, а довкола тільки преріїта горизонт. Воля… Саме так вона виглядає – канадські рівнини, смачний північний вітер. Осінь, я чую запах сосен. Кажуть, канадські секамори – найвищі в світі. Нам буде добре на цих землях. Без набридливої уваги, у глухім провінційнім закутті, серед чужих людей, де нікому не буде до нас діла. Далі заКанадою вже немає нічого. Край світу. По-моєму – це досконалі умови для досліджень, для творчості, експериментів, і для високої любові двох сердець.

2

Але все пішло трохи по-іншому. Гоца сказала мені, що пробуде в Україні ще два місяці, а далі повернеться в Монреаль. У мене стерпли коліна. «А як же я?» – тільки й зміг подумати. Ця новина вжахнула мене.

Більше не залишалося часу. В ударні терміни я мусів пояснити їй те, для чого не існувало слів; зробити це так віртуозно, щоби зрозумів навіть сам.

Для нашої непростої розмови я обрав до болю знайомий пустир за іподромом. Ця віддалена місцина видалася мені підходячою: пустище було чи не єдиною надією не перетнутися ні з Гоциними товаришами, ані з кимось із кафешних друзяк, які могли перервати зосередження. Справа була тонкою та відповідальною – Гоцу важко змусити когось слухати. Я вже казав, зараз у неї період, коли легше говорити їй самій.

• Предыдущая
• 43/67
• Следующая