Скляне прокляття

Оглавление

— Дядю, я б із задоволенням випила ковток шампанського.

Гумбольдт виявився єдиною людиною, яка не посміхалася. Його погляд блукав десь угорі, над головами гостей. Наразі він глянув на племінницю.

— Що ти сказала?

— Шампанське, — відповіла Шарлотта. — Я б залюбки його скуштувала.

— Але ж тобі всього лише шістнадцять.

— Дядю, будь ласка!

Учений фиркнув, зупинив офіціанта, який саме пробігав повз них, і взяв у нього з таці два келихи.

— Тримай, — сказав він. — Другий — для мене. — Вони легенько цокнулися. — Втім, сьогодні ти виглядаєш просто чарівною.

Дівчина зашарілася від задоволення і квапливо ковтнула вина. Вона досі ще ніколи не пила шампанського, і сьогодні для цього випала слушна нагода. Пінистий напій залишив у роті досить дивний смак.

— Ну то й як? — поцікавився Гумбольдт.

Шарлотта помовчала, намагаючись усвідомити свої відчуття.

— Трошки кислувате, — зауважила вона, відкусивши шматочок сирного печива, а потім іще раз ковтнувши. Проте цього разу результат був скоріше незадовільним. — Не знаю, — пробурмотіла дівчина, зазираючи до келиха. — Якось навіть допивати не хочеться.

— І мені теж, — учений поставив келих на тацю. — Нічого особливого. Але все ж таки краще, ніж безглузді теревені. Ходімо, нам уже час до аудиторії.

Велика аудиторія вже майже заповнилася. Вони відшукали два вільних місця в четвертому ряду неподалік від сходів, що вели до сцени, й усілися. Шарлотта озирнулася. Імператор Вільгельм із дружиною повагом сиділи в парадній ложі, оточені особистою охороною. Шарлотта бачила, як виблискують сліпучо-білі манжети, сяють начищені ґудзики мундирів і золоті еполети офіцерів, освітлені безліччю свічок. Над шоломами охоронців похитувалися пишні плюмажі.

Дядько мав слушність. Усе, що відбувалося навколо неї, — звичайна демонстрація, що була покликана справити враження на імператора. Гумбольдту й насправді було тут досить нудно. Залишалося лише сподіватись, що доповідач додасть хоча б якогось сенсу цій безглуздій церемонії.

Саме цієї хвилини на сцені й з’явився Рихард Беллхайм у супроводі ректора університету й іще декількох високопосадовців із керівництва. Учений був струнким чоловіком років сорока, з густою бородою, лисиною на потилиці і стомленим обличчям. У нього в руці зблискували золотою оправою великі окуляри. Етнограф був одягнений у доволі скромний костюм брунатного кольору зі шкіряними латками на ліктях і непоказні черевики, завдяки чому являв собою повну протилежність усім цим ошатно вбраним панам у залі. Проте коли Беллхайм почав говорити, всі одразу забули про це, слухаючи його глибокий і приємний голос.

Шарлотта відхилилася на спинку крісла, склала руки па колінах і почала уважно слухати розповідь ученого про його подорожі до незвіданих куточків Чорного континенту. Спливав час, але дівчина не помічала його, захоплена дивовижною оповіддю.

6

За дві години захопливу доповідь було завершено. Етнограф подякував шановному зібранню за увагу, поставив свої автографи на книги та буклети і зник за кулісами разом із організаторами щойно відкритої виставки, яка була присвячена Африці. Говорив Беллхайм, в основному, про маловідомі народи та їхні дивовижні культури. Про колоніальну політику він навіть не згадував, а відтак побоювання Гумбольдта виявилися марними. Публіка почала розходитися. Імператор з імператрицею вже покинули аудиторію, тому більшість присутніх у залі втратили цікавість до того, що там відбувалося. Шарлотта і Гумбольдт дочекалися, поки натовп трохи поменшає, після чого підвелися зі своїх місць і рушили туди, де за кулісами зник доповідач.

Проте шлях їм заступив охоронець.

— Чого бажаєте, панове?

Гумбольдт височів над цим молодиком майже на цілу голову, тому змушений був нахилитися, щоб відповісти.

— Я б хотів побесідувати з професором Беллхаймом, — промовив він. — А також привітати його й висловити своє захоплення настільки успішною та змістовною доповіддю.

Служник похитав головою.

— Мені дуже шкода, проте я маю наказ нікого не пропускати за куліси.

— Для герра Гумбольдта можна зробити виняток, — раптом почувся голос, що долинав із дверей ліворуч. До них вийшла білолиця дама в рожевій сукні та білих туфлях на підборах і простягнула вченому руку. — Мене звати Гертруда Беллхайм.

— Виходить, це вам ми завдячуємо своїм запрошенням?

— Саме так, пане. Сподіваюся, доповідь вас не розчарувала.

— Було надзвичайно цікаво, — Гумбольдт уклонився й поцілував руку дами. — Це моя племінниця Шарлотта.

— Дуже мило! Вас також цікавить Африка, моя люба?

— І не лише Африка, — відповіла Шарлотта. — В першу чергу, мене цікавлять природничі науки — фізика, хімія, біологія, географія. У світі ж так багато всього цікавого та незвіданого!

— Я бачу, герр Гумбольдт, що ви виховали собі чудову помічницю, — пані Беллхайм подарувала Шарлотті найсердечнішу усмішку. — Я проведу вас до мого чоловіка. Уявляю, як він буде здивований, побачивши вас, адже минуло стільки років…

— Ви маєте рацію, — підтвердив Гумбольдт. — Колись ми і справді були найближчими друзями.

— Тоді прошу вас іти за мною, будь ласка, — дружина етнографа обернулася і швидкими кроками рушила в глибину службових приміщень.

Поки вони йшли довгим коридором, потім спускалися сходами до підвального поверху будівлі, пані Беллхайм жваво бесідувала з Шарлоттою. Виявилося, що їхні погляди на життя багато в чому збігаються. Наприклад, дружина вченого вважала ганебним той факт, що багато жінок усе ще змушені сидіти вдома й не можуть отримувати фундаментальної освіти. Шарлотта, миттєво пожвавішавши, щойно пані зачепила цю тему, палко погоджувалася з нею. Нещодавно в Німеччині було відхилено законопроект, який дозволяв жінкам навчатися в університетах. І це при тому, що у Швейцарії дівчат було допущено до вищих навчальних закладів від 1840 року, у Великобританії — від 1849, і майже в усіх інших країнах Європи — від 1870 року. І лиш у Пруссії й Австро-Угорщині ситуація залишалася без змін.