Скляне прокляття

Оглавление

Гумбольдт вихопив шпагу — єдину зброю, яка в нього була.

— Нехай нам Бог помагає! Без бою ми не здамося!

Шарлотта з острахом стежила за тим, як ченці підступають ближче й ближче до них. У незворушному мовчанні цих людей проглядало щось лиховісне. Вони не виявляли ані емоцій, ані будь-яких ознак утоми. Незважаючи на спеку, на їхніх обличчях не було ані краплини поту. Це були справжні машини з піску та скла, які ніщо не може зупинити.

Ось вони вже біля останнього підйому, ще трошки, і…

Шарлотта підняла камінь і приготувалася захищатись, аж раптом зовсім поряд із утікачами, розгортаючись на льоту, впала мотузяна драбинка, сплетена з рослинних волокон. Гумбольдт швидко глянув угору — драбинка досягала двадцяти метрів завдовжки, але того, хто скинув її з виступу, що нависав над скелею, видно не було.

— Лізьте на скелю! — крикнув він. — Хутко! Жінки вперед!

Еліза зреагувала моментально. Ухопившись за нижню перекладину, вона почала спритно дертися вгору. За нею слідували Шарлотта й Оскар. Гумбольдт сховав шпагу в піхви й також розпочав підйом. Ченці-місіонери зрозуміли, що здобич вислизає. Подвоївши зусилля, вони помчали кам’янистими осипами, голосно волаючи від люті. Одному чи двом удалося вхопитися за край мотузяної драбинки і проповзти нею кілька метрів, коли Гумбольдт, не вагаючись, вихопив ніж і одним сильним ударом перерубав мотузки нижче того місця, на якому стояв сам.

Не видавши жодного звуку, ці істоти разом зі шматком драбини рухнули на камені й залишилися лежати нерухомо. А ті, хто вцілів, підняли голови і мовчки дивилися на втікачів, не в змозі щось вдіяти. В їхніх очах горіло зелене полум’я.

Шарлотта ледве дихала.

— Жах, — нарешті, промовила вона. — Ще мить і вони б нас схопили.

Оскар смикнув її за рукав і указав уперед. Там, де за кінчувався виступ скелі й височів новий крутий обрив стояла худорлява дівчинка-підліток. Її темна шкіра блищала на сонці, а у волоссі бряжчали металеві пластинки. На дівчинці була довга квітчаста спідниця, на ногах шкіряні сандалі, а в руках — дрючок. На її плечі висіли саморобна сумка, сплетена з тонких шкіряних ремінців, а звідти витикалася морда досить незугарного цуцика. Ліворуч від неї висіла ще одна мотузяна драбинка, верхній кінець якої зникав між скельних виступів десь високо над їхніми головами. Мандрівники мовчки дивилися на свою рятівницю.

— Це ж та сама дівчинка з покинутого міста, — прошепотів Оскар.

37

Дівчинка не вимовляла ані слова — лише боязко дивилася на четвірку незнайомців. Учений присів навпочіпки й простягнув до неї руку.

— Як тебе звати, дитинко?

Вона трохи завагалася, та все ж відповіла:

— Йатиме Бунгера.

— Йатиме? Гарне ім’я. А мене звати Гумбольдт. Карл Фрідріх фон Гумбольдт.

— ’Умбольт?

— Саме так, люба. А це мої супутники: Еліза, Шарлотта й Оскар. Даруйте, забув про Вілму, — він потягнувся до рюкзака Шарлотти.

Звідти вистромився довгий дзьоб, а потім і скуйовджена голівка з очицями-ґудзичками. Йатиме здивовано підняла брови. Вона обережно наблизилася й легенько погладила ківі по голівці. Вілма серйозно глянула на дівчинку, а потім із лінгафону пролунав її тоненький голос:

— Йатиме…

Від здивування дівчинка роззявила рота. Потім затиснула його рукою і хрипко засміялася.

— Сігі со канага! Сігі со канага! — вигукнула вона. Слова були дивними, але звучали мелодійно. — Ама, дудугону…

Гумбольдт указав на песика:

— Це твій собака?

Дівчинка подивилася на приятеля і кивнула.

— Джабо.

— Джабо? — Гумбольдт підморгнув Оскару. — Бачиш? Іноді можна обійтися й без лінгафону. Тебе звати Джабо, малий? Господи, який же ти худющий! — Він хотів було погладити песика, та зупинився, побачивши вишкірені зуби й почувши гарчання. Гумбольдт відсмикнув руку. — Схоже, він пестощів не любить.

— Це і я зрозумів, — усміхнувся Оскар. — А тепер спробуй-но переконати його латиною! Чи дуже вона тобі допоможе?

Гумбольдт покосився на сина і знову звернувся до дівчинки. Тицьнувши себе в груди, він злегка вклонився.

— Йатиме, я щиро вдячний тобі. Ти виручила нас із великої скрути. Та чи не могла б ти зараз провести нас до своїх батьків? Я б із задоволенням із ними познайомився.

Дівчинка дивилася на нього, не розуміючи слів. І лише коли Гумбольдт указав нагору, на її обличчі промайнуло розуміння. Схопившись руками за східці другої драбинки, вона почала підійматися на скелю. Мандрівники рушили слідом за нею. Оскар мав підніматись останнім, тож не міг стриматися, щоб не кинути останній погляд на своїх переслідувачів.

Ченці-місіонери все ще стояли під стіною, як і кілька хвилин тому. На їхніх обличчях не було ніякого виразу. Оскар помахав їм рукою й жартома послав повітряний поцілунок. Раптом панотець пожвавішав. Звертаючись до своїх супутників, він указав спочатку на Оскара, потім на його руку, після чого на губах священика з’явилася крижана усмішка.

Оскар здригнувся й відвернувся, шкодуючи про свій невдалий жарт.

Шлях нагору виявився нелегким. Туди можна було вилізти тільки мотузяними драбинками, які звисали з гострих виступів. Та невдовзі почали траплятися перші ознаки життя — крихітні хатинки, що тулилися до скель, як ластівчині гнізда. Так само, як і будинки в Заборонному місті, вони були збудовані з глини й дерева, проте виглядали набагато веселіше. Замість дверей вхід у кожній хатинці завішував строкатий килим, дворики було прикрашено керамічними глеками й вирізьбленими з твердої деревини зображеннями догонських божеств. Усе це свідчило про високий рівень розвитку ремесел. Раз у раз у крихітних віконцях з’являлися цікаві обличчя, які миттєво зникали, щойно хтось із мандрівників обертався в їхній бік. Їх супроводжувало стримане перешіптування.