Скляне прокляття

Оглавление

19

Неначе хижий птах, «Пачакутек» прорізав тонкий шар хмаринок і почав стрімко знижуватися. Він опускався дедалі нижче, аж поки не завис за сотню метрів від землі.

Низьке надвечірнє сонце заливало савану теплими жовтогарячими променями. Ген-ген, аж до самого обрію був один і той самий одноманітний пейзаж. Суху землю борознили яри та вибалки, що перепліталися й утворювали вигадливі лабіринти. Де-не-де можна було побачити окремі поодинокі скелі або дерева. Тварин майже не було. Тільки череда дрібних антилоп злякано помчала геть, побачивши в небі над собою повітряний корабель.

Оскар стояв біля поруччя, дивлячись униз. Він задумливо розтирав собі руку. Те місце, до якого доторкнувся своїм скляним язиком Беллхайм під час новорічної бійки, весь час свербіло. На шкірі навіть з’явилася якась темна пляма. І не можна було зрозуміти, чи це синець, а чи подразнення виникло через те, що хлопець раз у раз чухав це місце. Проте, хай там як, а шкіра тут зробилася грубою і набряклою, а під нею відчувалося щось тверде. Можна було б звернутися зі своєю проблемою до Гумбольдта, та після їхньої останньої бесіди юнак не бажав ані розмовляти, ані навіть бачитися з батьком. Між ними ніби виросла кам’яна стіна. На його боці залишалася тільки Вілма. Пташці було байдуже до того, як він жив раніше і що траплялося з ним у минулому. Вона сприймала його таким, яким він був. А ось Гумбольдт так не міг. І якого дідька він пхає свого носа у справи Оскара?

Вілма уважно дивилася на нього своїми чорними оченятами-ґудзичками. Їй навіть не треба було нічого казати — було видно, що вона розуміє хлопця без усяких слів.

— Іди-но сюди, мала, — сказав Оскар. — Годі вже там сидіти в кошику, ось поглянь, як цікаво нагорі!

Він підняв пташку й посадив поряд із собою на фальшборт.

— Ну що, бачиш?

Вілма задумливо поглянула вниз і промовила:

— Земля, сухо.

— Ще б пак! — погодився Оскар. — Це Сахель. Найбільший сухий степ на Землі. В такі місця без добрячого запасу води краще не потикатися.

«Пачакутек» опускався дедалі нижче. Несподівано гарячий шквал підхопив корабель і поніс на невеликій висоті. Гумбольдт щосили намагався втримати «Пачакутек» на курсі. Канати стогнали й рипіли, повітряний корабель розгойдувався. Внизу вітер підхоплював розжарений пісок і вихором здіймав його до небес, від чого здавалося, ніби все повітря палає. Нарешті, вдалині крізь запону піщаної імли завидніли обриси якихось споруд. Над саваною, неначе привиди, височіли на півкілометра дивні прямокутні силуети. Вони нагадували туземне намисто й простягалися із заходу на схід.

Гумбольдт їх теж помітив. Звірившись із картою, вчений кивнув.

— Це, напевне, гори Гомборі. Трохи західніше розташоване плато Бандіагара. Ми вже майже на місці.

Обидві жінки теж вийшли на палубу.

Шарлотта примружилася.

— Он бачиш ті силуети на обрії? — промовив учений, указуючи на захід.

— Так. Схоже на якусь зруйновану стіну фортеці. А довго нам іще до них летіти?

Гумбольдт, знову звірившись із картою, глянув на компас і сказав:

— Залишилося кілометрів із тридцять. Та нам заважає цей клятий пісок, що здійнявся в повітря. Гадаю, залишилося не менше, ніж півгодини.

Тим часом силуети гірських масивів зробилися більш виразними. Учений поманіпулював важелем, який було з’єднано зі стерном висоти, і повітряний корабель знизився майже до самої землі.

— Ти маєш намір приземлитися тут? — здивувалася Шарлотта.

— А я гадав, що ми сядемо десь біля підніжжя Гомборі! — додав Оскар.

Гумбольдт похитав головою:

— Це надто небезпечно. Згадайте, що Беллхайм писав у своєму щоденнику про ці гори. На їхніх схилах і у вузьких долинах живуть догони, гордий і своєрідний народ. Вони ніколи не бачили повітряних суден, тож нам не слід їх лякати. Треба спочатку налагодити контакт, встановити дружні стосунки, а тоді вже можна й переміститися ближче. — Він глянув на небо. — Та й погода щось мені не подобається. Вітер щохвилини дужчає. Якщо не сядемо, він цілком здатний підхопити й занести нас просто на скелі. Тоді, якщо потужності двигунів не вистачить, ми можемо зазнати аварії й розбити корабель. Тож краще приземлитися тут.

Гори неухильно наближалися. Вже можна було розрізнити кущі й дерева, що росли на схилах і в тріщинах між стрімчаків.

Новий шквал люто струснув «Пачакутек». Дослідник занепокоєно озирнувся на рундук, де зберігалися інструменти й прилади.

— Усе гаразд? — запитав Оскар.

Гумбольдт похитав головою:

— Мене дуже непокоїть атмосферний тиск, — сказав він. — І показники іонізації повітря дуже несприятливі. Схоже, що зараз нас добряче потріпає. Гадаю, що ми маємо негайно кидати якір і саджати корабель на ґрунт.

— А може, краще піднятися вгору й перечекати негоду там?

Учений указав на небо над їхніми головами.

— Он бачиш ті тонкі хмаринки? Це означає, що на великих висотах зараз дме сильний вітер і страшенно холодно. І що вище ми підніматимемося, тим повітряний потік міцнішатиме. Нас може занести на сотні кілометрів звідси. Ні, краще вже приземлитися. Тримайтеся міцніше, ми знижуємося!

Вілма зістрибнула на палубу і сховалася між черевиками Оскара. Гумбольдт крутнув штурвал, і «Пачакутек», похилившись, поволі обернувся на сто вісімдесят градусів. Вітер люто тріпав такелаж. Гумбольдт натиснув на важіль і дав повний уперед. Мотори загули. Швидкість різко зменшилася. Ще секунда, й усі, хто був на палубі, зрозуміли, що потужності двигунів не вистачає, щоб опиратися шквальному вітру. Повітряний корабель знову почало розвертати.