Скляне прокляття

Оглавление

Джабо здавався смертельно переляканим. Підібгавши хвіст, він тихенько скавчав, але продовжував бігти за дівчинкою. Вона усміхнулася. Цей песик має більше хоробрості, ніж десяток воїнів-догонів. Певно, в разі потреби він захистив би її від будь-якого хижого звіра, хоч і від лева.

Раптом вона зупинилася. На пухкому піщаному ґрунті просто перед нею виразно проступали сліди. Йатиме добре зналася на цьому й одразу зрозуміла, що ці сліди залишено принаймні півроку тому. Дощу не було вже кілька місяців, а довколишні скелі захищали місто від сильного вітру, тому відбитки непогано збереглися. Та найголовніше — вони не могли належати людині з її народу!

Їй удалося розрізнити рельєф грубих підошов і навіть відбитки підківок на підборах. Такі сліди залишають черевики білих людей: шукачів прадавніх скарбів, авантюристів або військових. Проте як цьому непроханому гостю вдалося проминути варту, виставлену догонами? Єдиний підйом на плоскогір’я був розташований за кілька кілометрів від цього місця й суворо охоронявся. Звісно, можна було б дістатися до Заборонного міста вузьким кам’яним карнизом, саме так, як сьогодні зробила вона, та про його існування слід було знати. Іншого шляху не було. Чи все ж таки був?

Вона згадала про свій сон. Прилетіли білі люди, а за ними прийшла смерть.

Це відкриття надзвичайно схвилювало її. Підвівшись на ноги, дівчинка попрямувала туди, куди вказували сліди. Спочатку вони обігнули храм, а потім піднялися сходами до його воріт.

Серце в неї шалено калатало, коли вона взяла свого песика на руки й піднялася з ним нагору. Двері до храму було прочинено, тож можна було легко побачити, що там усередині.

— Не бійся, малий, — прошепотіла дівчинка в самісіньке вухо Джабо. — Це ж лише покинутий будинок. Нам із тобою нічого боятися. Бачиш, сліди йдуть просто всередину. Цікаво, що тут шукав цей іноземець?

Біля воріт вона спустила Джабо на кам’яні плити й одразу ж відчула: з цим місцем явно щось не гаразд. Здавалося, ніби за нею стежить принаймні ціла дюжина ворожих холодних очей. Щось лихе причаїлося в цьому святилищі, й воно було живим. Тому дівчинка заклякла на місці, й ніякі сили не могли б примусити її переступити поріг храму, за яким так само, як і ззовні, височіли наметені вітром кучугури піску.

Звідкілясь прилетіла пустельна сарана й опустилася на поріг просто перед нею. Комаха склала крильця й поворушила вусиками, шукаючи тіні. А потім швидко рушила до затінку в глибині храму. Несподівано пісок під її лапками заворушився. Почувся легкий шурхіт, і сарана зникла.

Джабо завищав і зробив кілька кроків назад. Йатиме остовпіло дивилася на те місце, де секунду тому сиділа бідолашна комаха. Від неї не залишилося й сліду: ані лапок, ані вусиків, ані крилець. Та в глибині піску продовжувало щось ворушитися, й неможливо було не помітити цього. Що це було: комаха, що марно намагається вирватися, чи якийсь невідомий хижак, який хоче її зжерти?

Йатиме намірилася вже розворушити пісок своїм дрючком, та раптом зупинилася, відчувши дивний запах. Різкий та огидний.

І одразу ж на поверхні піску з’явилася колишня сарана. А, можливо, щось інше, адже вона стала набагато крупнішою і лише зовні нагадувала сарану. Її прозорі, неначе скло, вусики, лапки, черевце, а головне, — страхітливі щелепи комахи примусили Йатиме скрикнути від жаху. Скляна істота проповзла по піску, глянула на неї своїми зеленими очицями й несамовито завищала.

Дівчинка мимоволі відсахнулася. Її нога зісковзнула зі сходинки, вона втратила рівновагу й покотилася вниз. Джабо, не в змозі допомогти, побіг слідом. На щастя, руки й ноги Йатиме залишилися цілими, та вона отримала кілька болючих синців. Волосся й увесь одяг дівчинки вкрилися шаром піску. Скочивши на ноги, вона почала рвучко обтрушуватися. Потім схопила Джабо, притиснула його до грудей і щодуху кинулася назад — до кам’яного мосту.

18

Три дні потому

Черевики Макса Пеппера гупали сталевою палубою вантажного судна. Вузький коридор, що вів до каюти Босуелла, було пофарбовано у брудно-сірий колір. Пароплав хитався на хвилях, і Максу доводилося раз у раз хапатися за поруччя.

«Хелена» була невеликим суденцем, яке здійснювало регулярні рейси між Лондоном і Дакаром. Вони пливли вже третю добу, й тепер судно перебувало десь приблизно на траверзі Португалії. Визирнувши в ілюмінатор, можна було роздивитися вдалині скелясті гори в околицях Лісабона. Та Максу ніколи було милуватися пейзажами. Те, що він виявив, потребувало негайного обговорення.

Нарешті, він постукав у двері каюти Босуелла:

— Гаррі!

— Хто там?

— Це я, Макс. Можна зайти?

— Двері замкнено. Зажди-но, я відчиню.

За кілька секунд перед ним постав блідий і змарнілий Гаррі Босуелл.

— Боже милий, — жахнувся Макс. — Що це з тобою?

Гаррі обтер губи тильним боком долоні.

— Замучила ця треклята морська хвороба!

— А я гадав, що ти не знаєш цієї проблеми.

Гаррі похитав головою.

— Мене вивертає від самого вигляду хвиль. Правду кажучи, я б хотів решту часу взагалі не підводитися з ліжка. Скажи, чого тобі?

— Чи не зміг би ти піти зі мною? Я хочу тобі дещо показати.

Гаррі опустив очі, і Макс тільки зараз утямив, що його друг стоїть на порозі в самому спідньому. Репортер усміхнувся. Тоненькі ніжки, бліда шкіра, чимале черевце — фотограф мав досить жалюгідний вигляд. Проте зі справою, про яку він мав розповісти, не можна було зволікати.

— Одягайся мерщій, — сказав він. — Я чекатиму на тебе в коридорі.