Палац Посейдона

Оглавление

— А як все ж таки вціліє?

— Що ти маєш на увазі?

— Що станеться, якщо твій план не здійсниться? Адже ми достеменно не знаємо, з чим, власне, маємо справу.

Старий сумно поглянув на молодого чоловіка.

— Ти помиляєшся, любий онуче, — повільно промовив він. — Ми це чудово знаємо…

21

Гавр, три дні потому

Будівля суднобудівної верфі мала принаймні п’ять поверхів заввишки. Глухі удари молотів і вищання пилок для різання металу долинали з її навстіж відчинених воріт. Шум був настільки оглушливим, що навіть на набережній перекривав усі звуки.

Оскар розглядав кораблі, що стояли у доках верфі. Деякі з них були абсолютно новими, недобудованими. Інші виглядали досить зношеними. У доках біля причалів верфі він налічив не менше як півсотні суден, на яких велися роботи. Як тут було не погодитися з тим, що Гавр по праву користується славою другого за розміром морського порту Франції?!

— Ви розраховуєте знайти тут Іполіта Рембо? — запитав Оскар.

— В адміністрації порту сказали, що він працює в секторі Є, цех номер дванадцять, — відповів Гумбольдт і вказав на табличку з тим самим позначенням. — Я гадаю, що це він і є. Мабуть, буде найрозумніше, якщо я сам піду туди й спробую відшукати мсьс Рембо, а ви почекайте на мене біля входу.

— Я б із задоволенням прогулявся з вами, герр Гумбольдт, якщо дозволите. Адже я ще ніколи не бачив підприємств, подібних до цього, — попросив Оскар.

— Я, між іншим, також не маю ніякого бажання стовбичити тут і байдики бити, — і собі озвалася Шарлотта. — Врешті-решт, я повинна все ж таки мати уявлення про те, як будують кораблі!

— Однак, наскільки мені відомо, розгулювати цими цехами не зовсім безпечно.

— Це не має значення, — заперечила Шарлотта. — Ми будемо обережними, тож нічого не трапиться.

— Ну що ж… — зітхнув Гумбольдт і глянув на Елізу. — Ти також маєш намір піти з нами?

— Та ні вже, дякую, — жінка енергійно похитала головою. — Мені цілком вистачає шуму й тут. Можу собі уявити, що там діється всередині. Я залишуся з Вілмою і нагляну за нею.

— Хоча б одна людина тут прислухається до моїх порад. Гаразд, уперед. І заради всього святого, ні до чого не торкайтеся!

Утрьох вони зайшли під склепіння гігантського цеху. Одразу ж за воротами їх зупинив служник, котрий видав їм коркові каски і пояснив, де можна знайти Рембо. Гумбольдт рушив уперед, міцно стискаючи в руці ціпок. Повсюди навколо, куди не кинь оком, височіли металеві конструкції. Корабельні шпангоути здіймалися вгору, як ребра загиблих китів-велетнів. Повітря наповнював гуркіт молотків, пронизливе вищання пилок, тріск і спалахи електричної зварки. В повітрі висів їдкий запах чаду та гарячого металу. Робітники з допомогою спеціальних інструментів заганяли у товсті сталеві пластини майбутньої обшивки судна заклепки завтовшки з палець, а їхні напарники гатили по них клепальними молотами.

Тут, у цій велетенській майстерні, Оскар уперше відчув ту творчу силу, що її так яскраво описав Жуль Верн у романі «Двадцять тисяч льє під водою». Силу, що примушує людей підніматися на найвищі гори і спускатися в морські глибини.

Не здолавши й половини шляху до протилежного кінця цеху, мандрівники помітили стіл, що стояв за огорожею, за яким двоє чоловіків схилилися над кресленнями.

Один із них був довготелесим, із сивою шевелюрою, пишною бородою і моноклем в оці. Спираючись на ціпок і помітно накульгуючи, він хутко перебігав від одного кінця довгого столу до іншого.

Другий являв собою повну протилежність першому: сухорлявий коротун, причому абсолютно лисий, якщо не вважати волоссям пучечок темного пуху на його потилиці, що задерикувато стирчав. На носі коротуна сиділи окуляри з такими товстими скельцями, ніби їх виготовили зі склянкових денець. Його верхню губу прикрашали тонко підголені вусики. На додачу він носив жилет, обшитий золотою тасьмою, чорні штани з червоними лампасами і високі кірасирські чоботи, які виблискували так, що в них можна було дивитися, як у дзеркало. До того ж, він відзначався справжньою офіцерською виправкою, і не залишалося ніяких сумнівів: це й був Іполіт Рембо власною персоною.

Помітивши відвідувачів, коротун гордовито випнув груди і зміряв їх колючим проникливим поглядом.

— Хто ви такі, і що вам тут знадобилося? — неприязно запитав він.

— А чи не розмовляєте ви, бува, німецькою?

— А хто хотів би це знати? — німецькою, але з помітним акцентом відповів Рембо запитанням на запитання.

— Моє ім’я — Карл Фрідріх фон Гумбольдт. Чи не могли б ви приділити нам дещицю свого дорогоцінного часу? У мене до вас є рекомендаційний лист від нашого друга та колеги Нікола Тесла.

— Нікола вас рекомендує? Насправді? Це просто чудово!

Поки інженер читав листа, Оскар скоса роздивлявся сивочолого чоловіка, не в силі зрозуміти, чому той видається йому знайомим.

— Ви теж розмовляєте німецькою? — наважившись, нарешті запитав чоловіка Оскар.

— Дуже погано, — відповів той. — Я вивчав вашу мову багато років тому і пам’ятаю не так уже й багато слів.

— Ви теж інженер-суднобудівник? — знову запитав Оскар, котрому не терпілося з’ясувати, звідки він знає цю людину.

— Думаєте, так само, як Іполіт? О ні! — Навколо очей у сивого чоловіка з бородою з’явилися добродушні зморщечки. — Я працюю на біржі і є членом міської ради. Справа в тому, що я замовив мсьє Рембо збудувати для мене яхту. Ось чому я тут.

Оскар поглянув на креслення. Яхта здалася йому чудовою. З вузьким і довгим корпусом, елегантними обрисами, вона, напевне, була дуже швидкохідною. Судно мало назву «Скотія». Юнак миттєво пригадав, що таке ж саме ім’я мав корабель, котрий першим атакував «Наутілус» капітана Немо. Оскар із посмішкою кивнув на креслення.