Палац Посейдона

Оглавление

— Усі, крім Берінгера, — додав Мицик. — Той іще не скоро оговтається. Хто в нього влучив?

— Я, — знічено пробурмотіла Лєна. — Та я, власне, поціляла в плече…

— Чудовий постріл! — похвалив Віллі. — Гадаю, за всю свою боксерську кар’єру він не отримував такого удару.

— Сподіваюся, все владнається і у вас не буде проблем через нинішню стрілянину, — насупившись, сказав Оскар. — Звісно, впізнати вас Берінгер не міг, та коли він спроможеться скласти два і два, то неодмінно здогадається, хто примусив їх утекти.

— Байдуже, навіть якщо й так.

Мицик із форсом сплюнув крізь зуби на мокру бруківку.

— Довести він нічого не зможе, а ми все заперечуватимемо. Не думай про це. Але ж тобі варто турбуватися, тому що ти в нього на гачку. Він не дасть тобі спокою, поки ти не повернеш йому борг.

— Я віддав йому всі гроші.

— Неймовірно!

— Всі до останнього пфеннінга. Ми остаточно розрахувалися. І вас це також стосується. Я маю намір виплатити всі ваші борги. Цей глитай отримає своє, а ви назавжди позбавитеся його влади. Іще не знаю як, та необхідну суму я роздобуду. Це найменше, що я можу для вас зробити.

Оскар кинув швидкий погляд на обличчя своїх супутників.

— Ви найкращі друзі, які в мене колись були, — розчулено промовив він. — Дякую, що виручили, інакше навіть не знаю, чим би все це скінчилося…

3

Наступного дня Оскар прокинувся з таким відчуттям, нібито його переїхав швидкісний потяг. Боліли всі м’язи, кожна зв’язка й кожен суглоб. Він розплющив очі і виявив, що сонце вже зійшло. До кімнати крізь вікно проникали його перші, ще не жаркі промені, тепла пляма сонячного світла лежала на ковдрі, крізь прочинене вікно долинало щебетання птахів у саду.

Юнак підвівся на ліжку й зі стогоном потягнувся. Незважаючи на вчорашню пригоду, спав він міцно. Товста перина й відчуття захищеності та спокою в домі хазяїна зробили свою справу. Солодко позіхаючи, він спустив ноги з ліжка й ретельно оглянув власне тіло. Травми виявилися помірними. Кілька синців і саден — ось і все. За пару днів від них не залишиться й сліду. По-справжньому боліла тільки вилиця в тому місці, куди влучив кулак Берінгера. Оскар помацав своє обличчя й відчув під пальцями невеликий набряк. Зараз там, напевне красується чималенький фінгал, це зрозуміло і без дзеркала.

Ще за мить він просто забув і думати про це, тому що з вулиці долинуло цокання кінських копит, що поступово наближалося. Незабаром до фиркання коней додалися чоловічі голоси. Заінтригований, юнак зіскочив із постелі й відчинив вікно ширше.

Біля під’їзду зупинився фаетон, запряжений парою чудових коней. Із екіпажу вийшло двоє чоловіків. Стрункі, підтягнуті й мускулясті, вони справляли враження уродженців Півдня. Одному з них було на вигляд років шістдесят. Смагляве й завітрене обличчя, коротко обстрижене сиве волосся, настовбурчена борода, через яку його можна було прийняти за пірата. Його супутник виглядав значно молодшим і був одягнений набагато краще. Костюм чудового покрою, крохмальні манжети й шовкова краватка, й усе це багатство завершував новісінький блискучий циліндр. Обидва курили, та, щойно відчинилися вхідні двері, загасили свої сигари.

Оскар пильно спостерігав, як Карл Фрідріх фон Гумбольдт вітає ранніх відвідувачів. Порівняно з обома, його хазяїн виглядав велетнем. Одягнений у довгий індійський візерунчастий халат, із косичкою на потилиці, заплетеною у китайський спосіб, він справляв досить екзотичне враження. Однак, незважаючи на ексцентричний вигляд, він був дуже ввічливою людиною.

— Доброго ранку, панове! — почув Оскар.

— Пан фон Гумбольдт? — запитав молодший чоловік.

— Із ким маю честь?

— Дозвольте відрекомендуватися: мене звати Ставрос Нікомедес. — Молодший чоловік зробив крок до Гумбольдта і простягнув йому руку. — Я судновласник, а цей чоловік — один із моїх капітанів, його ім’я — Димитріос Фогіацис. Я хотів би зробити вам певну ділову пропозицію.

Гумбольдт оглянув обох чоловіків із голови до ніг, а потім потиснув руку Нікомедеса, що так і залишалася простягнутою.

— То ви у справі? Дякувати Богу, а то я було вирішив, що ви з газети. Цей борзописець Фріц Фердінанд стає просто нестерпним. Прошу вас, проходьте. Ви маєте багаж?

— Ні, дякуємо. Ми все залишили в готелі.

— Чудово. Тоді — ходімо за мною!

Оскар дочекався, поки хазяїн разом із відвідувачами зайдуть до будинку, й зачинив вікно. На його обличчі відбилося незрівнянне полегшення — адже спершу він вирішив, що обидва вранішні гостя з жандармерії, і з’явилися вони з приводу вчорашньої бійки у пивниці. На щастя, цей візит не мав до цього жодного стосунку. Хоча він був зовсім не від того, щоб з’ясувати, як у подальшому розгортатимуться події внизу.

Він кинувся до умивальника, вимив обличчя, почистив зуби й ретельно зачесався. Він одягнув штани й уже натягав сорочку, коли пролунав стук у двері його кімнати.

— Заходьте! — гукнув Оскар.

Двері відчинилися, і в їхньому отворі виникла фігура Шарлотти. Сонячний промінь спалахнув золотом у світлому волоссі дівчини.

— Доброго ранку, — сказала вона. — Як спалося?

Оскар притиснув до щоки губку, сподіваючись, що Шарлотта не помітить фінгалу.

— Чудово. А тобі?

Дівчина пильно подивилася на нього, і її усмішка раптом згасла. Вона поспіхом зайшла до кімнати, зачинила за собою двері й зупинилася перед Оскаром. Погляд її зробився колючим, а міцно стиснуті губи не обіцяли нічого втішного. В Шарлотти завжди з’являвся такий вираз, коли йому доводилося щось накоїти.