Дев'ять Принців Амбера

Оглавление

— Скільки людей у тебе в Ардені? — Запитав Рендом.

— Більше тисячі, деякі з них напевно спостерігають за вами навіть зараз.

— І якщо вони не хочуть, щоб ти несподівано помер, їм доведеться цим і обмежитися, — розсміявся Рендом.

— Ти безумовно правий. Мушу визнати, Корвін, що ти поступив вельми далекоглядно, взявши мене в полон, а не вбивши на місці. Може, тепер тобі і вдасться проїхати через ліс.

— Ти говориш це тільки тому, що хочеш жити, — відповів Рендом.

— Звичайно, я хочу жити. Можу я сподіватися на це?

— На що?

— За ту інформацію, яку я вам дав.

Рендом знову розреготався.

— Ти майже нічого не сказав, і я впевнений, що під тортурами твій язик розв'язався б куди більше. Але це ми перевіримо, коли випаде нагода зупинити машину, а, Корвін?

— Подивимося, — сказав я. — Де Фіона?

— По-моєму, десь на півдні, точно не знаю.

— А Дейдра?

— Не знаю.

— Льювілла?

— У Рембо.

— Ну добре, — сказав я, — по-моєму, ти дійсно сказав все, що знаєш.

— Так.

Далі ми їхали мовчки, поки ліс поступово не став рідшати. Я давно вже втратив з виду Моргенштерна, хоча орел іноді ще пролітав над нами. Дорога повернула, і тепер ми прямували до досить вузького проходу між пурпурними горами.

— Зручне місце, щоб поставити заслін. — Порушив мовчання Рендом.

— Звучить правдоподібно. Чи ти так не вважаєш, а, Джуліан?

— Так, — погодився він, зітхнувши — скоро буде. Але я думаю, він не викличе у вас особливих труднощів.

Утруднень не було. Коли ми під'їхали до воріт і сторож в зеленій куртці, з мечем наголо, підійшов до нас, я вказав великим пальцем на заднє сидіння і запитав: — Зрозуміло?

Йому все було зрозуміло, нас він теж впізнав і поспішив відкрити ворота. Він відсалютував нам, коли ми проїхали мимо.

Перш, ніж ми переїхали перевал, відкрилися ще двоє воріт, і десь на шляху орел відстав. Ми піднялися вже на кілька тисяч футів, і я зупинив машину біля самого урвища, праворуч була безодня.

— Виходь, — сказав я, — прийшла пора тобі розім'яти ноги.

Джуліан зблід.

— Я не буду принижуватися. І не буду вимолювати у вас собі життя.

І він вийшов з машини.

— Прикро! — Сказав я. — Переді мною так давно ніхто не принижувався! Шкода. Ну що ж, підійди до краю і стань ось тут… Трохи ближче, будь ласка.

Рендом прицілився йому в голову.

— Зовсім недавно, — продовжував я, — ти казав, що запропонував би свою допомогу кожному, хто опинився б на місці Еріка.

— Так.

— Подивися вниз.

Він глянув туди. Далеко-далеко.

— Добре. — Сказав я. — Згадай те, що ти говорив нам, коли все несподівано зміниться. І запам'ятай ще, хто подарував тобі життя, тоді як будь-хто інший відібрав би його. Поїхали, Рендом. Нам пора.

Ми залишили його стояти на самому краю. Він важко дихав, брови його зійшлися докупи.

Коли ми дісталися до вершини перевалу, бензин майже скінчився. Я поставив передачу на нейтраль, вимкнув мотор і машина почала довгий шлях вниз.

— Я зараз думаю про те, — почав Рендом, — що ти не втратив колишньої прозорливості. Я, напевно, все-таки вбив би його після того, що він нам влаштував. Але думаю, що ти вчинив правильніше. Мені здається, він підтримає нас, якщо вдасться в чомусь переграти Еріка. А тим часом можна не сумніватися, що він доповість про все Еріку.

— Природно.

— І в тебе більше причин хотіти його смерті, ніж у всіх нас.

Я посміхнувся.

— Особисті почуття заважають хорошій політиці, юридичним рішенням і діловим відносинам.

Рендом закурив дві сигарети і простягнув одну мені.

Дивлячись вниз крізь сигаретний дим, я вперше побачив це море. Під темно-блакитним, майже вечірнім небом із золотим сонцем воно виглядало таким багатим — немов товстий шар пофарбованої рифленої тканини королівського, майже пурпурного кольору, що мені стало навіть не по собі, коли я дивився на нього. Раптом я усвідомив, що говорю на незнайомій мені мові. Я читав вголос «Баладу про мореплавців», та Рендом уважно слухав і чекав, поки я не закінчу. Коли я замовк, він запитав:

— Багато говорять, що баладу написав ти сам. Це правда?

— Це було так давно, що я вже й сам не пам'ятаю.

Дорога все більше і більше ухилялася вліво, і по мірі того, як ми в'їжджали в порослу деревами долину, море розгорталося перед нами.

— Маяк Кабре, — сказав Рендом, вказуючи рукою на грандіозну башту вивищену далеко в море. — Я зовсім забув про його існування.

— Уяви собі, я теж. Яке це дивне почуття, коли повертаєшся додому.

Тут я згадав, що мова, якою ми говоримо, називається тари.

Приблизно через півгодини ми остаточно спустилися з гір. Я продовжував котитися по інерції так довго, як тільки міг, потім знову включив мотор. При цьому звуці зграйка чорних птахів випурхнула з найближчого чагарника. Сіра, схожа на вовка тінь метнулася через дерева і пірнула в саму гущу кущів. Олень, невидимий досі, помчав геть. Ми їхали по лісовій долині, хоча дерев тут було і не так багато, як в Ардені, і неухильно наближалися до далекого моря.

Зліва позаду залишилися гори. Чим далі ми в'їжджали в долину, тим величніше розкривалися картини природи тієї величезної гори, по схилу якої ми котили. Гори продовжували свій марш до моря, з їх плечей звисала різнобарвна мантія — зелена, золота, пурпурна, рожева і індиго. Вони повернулись до моря лицем, якого ми не бачили, проїжджаючи по долині, але на самому останньому, найвищому піку, висіла вуаль легких хмар і зрідка сонце золотило її вогнем. За моїми підрахунками, ми були приблизно милях в тридцяти від цього місця, а в баку майже не залишилося бензину. Я знав, що цей останній пік і був місцем, куди ми так прагнули, і щось щеміло в душі. Рендом втупився в тому ж напрямку.