Шхуна «Колумб»

Оглавление

112

Інженер сидів сам, так і не виходячи з-за столу, і не чув, як моторний катер прикордонників підійшов до пристані. Тільки тоді, коли в кабінет увійшли командири, прикордонники, водолази і сам хазяїн кімнати, інженер наче очуняв.

Комісар есмінця негайно відкрив нараду:

— Товариші, ми ждемо відповіді на повідомлення про знахідку листа Люди Ананьєвої та розпорядження, як організувати рятувальні роботи. Ця відповідь надійде з хвилини на хвилину. Командир нашого есмінця залишився на кораблі, приготувався до негайного виходу в море. Радист есмінця тримає зв'язок із штабом командування. Але й ми тут не повинні втрачати жодної хвилини, і треба негайно виробити план врятування тих, хто залишився живий на підводному човні. Така мета нашої наради. Прошу одразу вносити пропозиції.

Хвилину всі мовчали, нарешті інженер сказав:

— У нас є один металошукач, але цього мало. Треба негайно викликати всі епропівські судна, на яких є металошукачі, і розпочати розшуки підводного човна…

— Дозвольте, товаришу, — перебив інженера комісар, — ми майже точно знаємо місце загибелі підводного човна. Випадково натрапили на нього вчора. Там витікає нафта і спливає на поверхню. Ми не думали, що там хтось залишився живий.

— В такому разі ми підіймемо човен! — відповів інженер, — хоча ще ніколи з такої глибини не підіймали. Але людей… — він замовк. Всі його зрозуміли. Лише комісар дивився допитливо і спитав:

— Чому?..

— Це відбере дуже багато часу. Крім того, в нашій партії немає водолазів, які спускалися б колись на дуже велику глибину. Треба викликати глибоководників…

— Товаришу комісар, прошу слова, — сказав водолазний старшина Варивода.

— Я теж ніколи не спускався на таку глибину, але запевняю, спущуся на вісімдесят п'ять метрів і там працюватиму. Мої товариші, молоді водолази, сказали мені, що коли треба, готові йти на сто метрів у своїх м'яких скафандрах.

Комісар глянув на Вариводу і епропівців з гордістю. Інженер — з болем і співчуттям.

— Я розумію вас, товариші, я теж спущуся разом з вами. Ми зробимо все, що зможемо, та не забувайте, що на тій глибині ви можете працювати максимум одну годину, а підіймати вас доведеться п'ять годин. Ех, коли б нам!.. — він змовк.

— Що ви хотіли сказати? — спитав комісар.

— Інженери робили досліди: вони заміняли азот повітря гелієм. Водолази, дістаючи замість повітря суміш гелію з киснем, застраховані від кесонної хвороби і можуть працювати довгий час на великих глибинах. Але в нас сонячного газу нема. В усякому разі, для цього він потрібний у великій кількості.

В кімнату зайшов радист і подав капітанові порту радіограму. Капітан проглянув її, а потім прочитав уголос:

...

«Штаб флоту доручив організацію рятувальних робіт Епропові. Загальне керівництво рятувальними роботами покладається на командира есмінця «Буревісник» капітан-лейтенанта Трофімова. Всім органам Наркомводу пропонується безвідмовно подавати всебічну допомогу рятувальній партії. В розпорядження капітан-лейтенанта Трофімова виділяється пароплав «Пенай». Всю водолазну партію порту Лузани негайно відправити на місце рятувальних робіт. Інформуйте про хід операції щогодини».

— Нараду вважаю закритою, — сказав комісар, глянувши у вікно. Там він помітив на щоглі есмінця прапори. Тим гаслом його викликали на борт.

В цей час капітан порту зняв телефонну трубку і попросив зв'язати його поза всякою чергою з Зеленим Каменем. Комісар почув, що капітан порту розмовляє з батьком Людмили Ананьєвої і коротко переказує йому новини. Діждавшись кінця, розмови, комісар попросив передати йому трубку, одночасно затримуючи рукою інженера.

— Професор Ананьєв? Здрастуйте! Так, це я. У мене до вас прохання: скажіть, ви добуваєте гелій? В невеликій кількості? Шановний Андрію Гордійовичу! Нашим водолазам, що підійматимуть човен, для продуктивної роботи на великій глибині потрібне повітря, в якому азот був би замінений гелієм. Так! Так? Ага… Ми вишлемо вам балони з киснем на літаку, негайно… Поспішайте на Лебединий острів. Сьогодні вночі «Буревісник» зайде в Соколину бухту забрати гелійове повітря. До побачення.

Комісар повісив трубку і звернувся до інженера:

— Гелій єсть. Треба негайно роздобути кисень у балонах, під тиском. Скільки можна, відправимо зараз «Розвідувачем риби». Решту забере з собою «Буревісник».

В очах інженера блиснула іскра надії. Але навіть тепер це була лише іскра. Він знав, які надзвичайні труднощі перед ними стоять.

— Розпорядіться не розвантажувати «Пенай», — сказав він капітанові порту, — негайно на його палубу перенести все наше устаткування, а також кесонну камеру.

Через тридцять п'ять хвилин в повітря піднявся «Розвідувач риби», навантажений балонами з киснем. Бариль летів один, без штурмана, щоб узяти більше балонів. Петимко догнав його на «Буревіснику», що вийшов з порту через сорок хвилин після наради і взяв курс на Лебединий острів. Через п'ятдесят п'ять хвилин «Пенай» покинув Лузани і пішов у відкрите море навпростець до того місця, де лежав піратський підводний корабель. Шхуна «Колумб» підходила до Лузанів. Рибалки бачили, як у повітрі пронісся «Розвідувач риби»; шаленою швидкістю здивував їх «Буревісник», промчавши повз них; нарешті впізнали «Пенай», який випускав цілу хмару диму і, мабуть, з усіх своїх старечих сил прямував по незвичайному для нього курсу.

VI. ВТРАЧАЮТЬСЯ НАДІЇ

Ліхтарик більше не світив. Батарея виснажилась. Люда сиділа на ліжку в абсолютній темряві. Дівчина щойно прокинулась, здавалося, що наче хтось стукав у двері, але вона, мабуть, помилилась, бо мертва тиша була непорушна. Хотілось їсти й пити. Навпомацки знайшла бісквіти та графин з водою, в кишені лежали сірники. Але Люда не хотіла їх засвічувати, щоб даремно не знищувати кисень. Знала, що до якогось певного часу кисень на підводному човні безперервно поновлюється, а кількість вуглекислоти не збільшується, але це доти, поки кисень виділяється з балонів, доти, поки працюють вбирачі вуглекислоти. В інших приміщеннях корабля цей процес уже давно припинився. Про це свідчила смерть мешканців машинного та торпедного відділів. Чи закінчився цей процес і в центральних приміщеннях, Люда не знала. Напевне так, бо у неї боліла голова і хотілося заснути, але, можливо, то були наслідки втоми. Дівчина вирішила трохи полежати, і коли вже надто знемагатиме сон, устати й боротися з цим бажанням. Знов опустилася на ліжко і хоча лежала не дуже довго, відчула надзвичайну слабість, кволість; думала про те, що треба встати, але бракувало сили; відчувала, що непритомніє. Раптом підвела голову. Її вразив якийсь шум і свист за дверима. «Невже в пост центрального управління прорвалась вода»? Дуже скоро той шум і свист припинилися. Вона уявляє центральний пост, наповнений водою, але ту ж хвилину чує якесь дзвякання, наче там хтось ворушиться. «Хто це може бути?» Ясно, лише поранений Антон. Щоб довідатись, в чім справа, відчинила двері і прислухалась. Хтось, важко дихаючи, повз за кілька кроків від неї.