Шхуна «Колумб»

Оглавление

Знайда штовхнула собаку вперед, але він підмовлявся йти.

— Хто тут? — крикнув один червоноармієць. — Виходь, а то стрілятимемо.

Ніхто не відповідав. Пес продовжував скавулити.

— Він на щось натрапив, — сказала Знайда, — треба посвітити.

Марко попросив сірники, обійшов Розбоя і почав світити. За два кроки від пса він розглядів під кущем чиїсь ноги.

— Тут хтось є! — скрикнув хлопець, випускаючи сірник.

Двоє червонофлотців з револьверами скочили туди, де стояв, нахилившись, Марко, і насторожено зупинились.

— Вилазь! Негайно вилазь! — наказав один червонофлотець.

Йому ніхто не відповів. Тоді Марко знов чиркнув сірник, нахилився й поліз під кущ. До нього приєднався червонофлотець. У кущі, обличчям до землі, лежав мертвий чоловік, його витягли й перевернули на спину. Знайда пізнала свого опікуна.

— Чим це його? — спитав хтось.

Тиміш придивився до шиї. На шиї інспектора він помітив сині сліди чиїхось пальців. Тиміш підвівся і сказав:

— Очевидно, його хазяї сплатили йому готівкою.

Всі хмуро посміхнулися. Розбій продовжував скавулити.

XXIV. ЗВІТ

Увечері, коли електрика залляла своїм світлом місто, повз сяючі вітрини ювелірів повільно йшов стрункий елегантний чоловік у літньому кремовому костюмі. Іноді він спинявся перед вітринами й уважно розглядав кришталеві вази, різні золоті й срібні прикраси, милувався разом з іншими глядачами штучними зразками уславлених діамантів, що могли б розповісти про численні злочини, вбивства, обмани, пограбування, пов'язані з їх історією. Жадібно вдивлявся він у розставлені на чорному бархаті сапфіри, ізумруди, олександрити. Все це промінилось, кров'яніло, виблискувало ніжними тонами.

Без двадцяти десять чоловік у кремовому костюмі звернув у вузенький провулок і, прискорюючи ходу, вийшов на іншу вулицю, без крамниць. Поминувши двох мовчазних поліцаїв на розі, високий у кремовому костюмі підійшов до великого будинку з трьома розкішними парадними під'їздами. Обійшов той будинок майже навколо і, зійшовши по сходах до дверей, натиснув дзвоник. Йому одчинив двері жандарм, перевірив перепустку і пропустив у будинок. Не звертаючи уваги на кількох вартових, високий пішов на третій поверх і зайшов до кімнати, де за бюро біля дверей у протилежної стіни сидів секретар.

— Здрастуйте, «номер 22»! — сказав секретар. — Зараз я доповім начальникові. — І він зник за дверима.

В три хвилини на одинадцяту секретар повернувся і, показуючи рукою на двері кабінету, промовив:

— Зайдіть.

За хвилину агент «номер 22» сидів у знайомому кабінеті перед своїм начальником. Як завжди, обличчя начальника приховувала тінь абажура. На столі лежав списаний папір. Агент впізнав свій звіт.

— Я докладно ознайомився з вашим звітом, — сухо промовив начальник. — Ви закінчуєте його так… — Начальник перевів очі на списані аркуші паперу і прочитав — «Звук вибуху в морі свідчив, що шхуна «Колумб» загинула, а разом з нею і професор Ананьєв, його портфель з паперами знаходився у мене. Основні завдання були виконані. Залишалося добратись до «Каймана». Місяць зайшов, у морі я побачив вогники «Каймана». В цей час зі сторони бухти почулося голосне гавкання. Завербований мною агент впізнав гавкання свого собаки. Можливо, що пес вів когось по наших. слідах. Я зрозумів, що мусив негайно вибиратися в море. Наша маленька байдарка була зручна тільки для одного плавця. З двома пасажирами вона значно зменшила б швидкість. Я мусив поспішати. Мій помічник спіткнувся і впав. Коли я нахилився над ним, він лежав непорушним. Я швидко перевірив його пульс і серце. Він був мертвий. Негайно однісши байдарку на берег, я відплив. Пропливши двісті-триста метрів, почув гавкання собаки й голоси людей, що, очевидно, шукали: нас. Через три години я був на палубі «Каймана». Єдина моя помилка — це цигарка з: трифенілометрином: куди вона поділася, я так і не розумію…»

— Я вірю вам, що це було так… — Начальник помовчав, потім відчинив шухляду і витяг відтіля портфель. — Власник цього портфеля, — продовжував він, — залишився живим. У радянській пресі його прізвище знову згадується.

«Номер 22» ледве помітно зблід.

— Папери з цього портфеля, — говорив начальник, — я передав спеціалістам. Ось їх висновки: документи дуже цікаві, в них є посилання на дуже важливе відкриття, але головного — нема. Очевидно, професор ховав його не в портфелі, а десь в іншому місці.

В кімнаті запанувала тиша.

ЧАСТИНА ДРУГА

І. ТРУП У БУХТІ

В світловій повені ранку згасали останні зорі. З-за морського обрію виринув червоний край сонця, і проміння побігло по воді й заграло самоцвітами в росяній траві на острові. Починався ранок жаркого серпневого дня.

Прокидалися острів і виселок. Вилітали птахи шукати здобич; синім струменем вився дим над комином крайньої рибальської хатини; починався рух на подвір'ях, і чулося бряжчання відер біля криниці.

На берег накочувався прибій, викидав далеко спінені язики хвиль, злизував усе, що траплялось йому на шляху, і відкочувався назад, оголюючи гладенький, рівний пляж. Вода одбігала від острова, стикалася з новою хвилею, здіймалася вгору і знову, шумуючи, кидалась на берег, щоб на мить спинитися і з шипінням одступати для нового навального нападу. У цій звированій воді, при самому березі, бовталася якась темна річ. Хвилі то підіймали її вгору, заливали, то підкочували до берега, щоб з першим зворотним рухом одкинути назад. Проте рух вперед переважав, і темна річ підпливала ближче й ближче, часом уже торкаючись кам'янистого прибережжя. Розмірено, одна за одною накочувались прибійні хвилі, шуруючи дрібне каміння й обточуючи його.