Шхуна «Колумб»

Оглавление

Коли б у кімнаті був сторонній спостерігач, вій помітив би, що фотограф наче заспокоївся. На обличчі зник вираз якогось глибокого, хоча ледве помітного хвилювання, натомість в очах з'явилась зацікавленість, а у виразі всієї постаті — чекання. Він глянув на годинник. Професор Ананьєв продовжував ходити по кімнаті і говорив далі. Іноді він зупинявся, набирав багато диму і майстерно випускав його великими сіро-синіми пухнастими кільцями. Він скурив цигарку, викинув у відчинене вікно недогарок і знову сів у просторе дерев'яне крісло власної роботи Стаха Очерета. Воно полюбилося професорові, і зараз він запевняв свого гостя, що в цьому кріслі його огортає натхнення.

Анч глянув на годинник. Минуло десять хвилин, як недогарок вилетів за вікно. Очі фотокореспондента спостерігали всі зміни на обличчі професора. Десь в глибині своєї свідомості він повторював завчене: «несподіваний головний біль, синіють губи і нігті, відмовляються слухатись руки й ноги». Але поки що ніяких змін не помічав. Та ось професор потер рукою лоб і сказав:

— Засидівся, знаєте, в кімнаті, а, може, од цигарки одвик. Наче голова заболіла.

— А ви станьте біля вікна, — запропонував Анч.

— Ай справді. А яке сьогодні розкішне море і гаряче сонце. Люблю ж я наше південне море, особливо літом.

Професорові хотілось побалакати. Він розповів Анчу про свої дитячі роки, проведені на цьому острові, коли тут було всього сім чи вісім хаток та одна чи дві справні шаланди. Рибалити виходили в море більше на каюках або ходили з острогою в руках по мілині та вишукували в прозорій воді камбалу. В хатках панувала велика бідність, хоча у бухті було багато риби, а на острові — птиці. Приставляти рибу до міста було нелегко, доводилося все за півціни віддавати перекупникам.

Такі спогади про дитинство. Хлопчикові пощастило. Коли йому було років дванадцять, його забрав до себе далекий родич-моряк і віддав до школи. Вчився хлопець дуже добре. Вдалося здобути вищу освіту. Але таких, як він, були одиниці.

Анч мовчки слухав і поглядав на свій годинник. Вже минуло двадцять п'ять хвилин, але жодних ознак дії трифенілометрину не помічав. Невже у цієї людини такий міцний організм? Анчу здалося, що в нього на лобі виступає піт. Від нервового напруження заболіла голова.

Професор продовжував розповідати, як революція застала його в університеті, як брав він участь у громадянській війні, правда, невеличку, бо лише командував санітарним загоном. В університеті захоплювався хімією та біологією, а після війни зацікавила його геологія, і він став геохіміком. Розповідав про перші свої наукові роботи.

Анч відчув внутрішній дрож. «Адже це неможливо, — хотів він сказати вголос сам собі, але вихована довгими роками витримка примушувала його не міняти жодної риси на обличчі. — Невже цигарки з позначкою залишилися в портсигарі?» Він витяг з кишені, ніби машинально, портсигар, взяв у ньому останню цигарку і, удаючи, що слухає професора, роздивлявся мундштук третьої цигарки. Враз він зблід. У висках важко загупало. На мундштуку останньої цигарки не було жодної позначки олівцем. Це була цигарка без трифенілометрину. Може, ту цигарку скурив він сам?

Професор несподівано мусив спинитись. Його слухач раптом зірвався на ноги, кинувся до дверей, залишив їх відчиненими і вихором помчав по висілку до хати Якова Ковальчука.

Професор Ананьєв здивовано дивився йому вслід. Потім підійшов до столу, надів окуляри, сів у крісло і промовив:

— Не сподівався, що він такий експансивний.

XVI. ПОВЕРНЕННЯ КОВАЛЬЧУКА

Вибігши за виселок, Анч зупинився. Глянув на годинник і пішов повільніше. Врешті він отямився. Адже це дурниця. Минула майже година, і за цей час трифенілометрин уже вплинув би, коли б він справді викурив отруєну цигарку. Знову перевірив портсигар, там лежала цигарка без помітки. Значить, отруєну цигарку скурив або він або професор. Ні, тут якась помилка. Мозок його напружено працював, намагаючись розгадати це непорозуміння. Куди ж він сунув ту цигарку? Чорт його зна, до кого вона може потрапити. Треба швидше дістатися до Ковальчукової хати й перевірити, куди він подів ту цигарку. Прискорюючи ходу, Анч все більше віддалявся від Соколиного. Ковальчука він застав дома. Інспектор повернувся з Зеленого Каменя дуже швидко і тепер, стоячи перед своєю садибою, розглядав здохлого підсвинка та лаяв Знайду, що вона його недогляділа.

Анч спитав його, чому він так швидко повернувся. Ковальчук пояснив, що потрапив на моторний човен Зеленокаменського колгоспу, який приходив на Лебединий острів по рибу, а назад йому допоміг вітер.

— Човник я дістав надзвичайний. Одному на руках годину нести можна. На ньому можна поставити невеличкий парус; з легеньким вітерцем просто мчить. Але у велику хвилю, балів на п'ять, він уже не годиться, на хвилі не держиться.

— Де ж човен?

— Сховав його в протоці, в очеретах.

— Треба перенести його на морське узбережжя і ховати десь у шелюгах, над морем.

— Вночі перенесемо.

— Гаразд. Які ще новини?

— Бачив людей, що приїхали сьогодні машиною з Лузан. Розказували, вночі прийшов чужоземний пароплав. Щось з ним трапилося в морі, машина зламалася, чи що, так він ото в найближчий порт зайшов.

Анч підозріло дивився на інспектора. Щось йому надто пощастило: мотор доставив його туди, там він швидко купив човен, зустрів людей на машині з Лузан і привіз новину, якої фотограф уже ждав. Але коли справді пароплав прийшов у Лузани, то треба прискорювати події.