Дев'ять Принців Амбера

• Предыдущая
• 48/58
• Следующая

48

Я плюнув у нього і мене побили.

Я відчайдушно чинив опір при кожному кроці, поки мене волокли із залу. Ніхто не дивився на мене, і останнє, що я пам'ятаю, це фігура Еріка, що сидить на троні, усміхнений, і роздає милості оточуючим його дворянам.

Те, що він наказав, було зі мною зроблено. Бог був милостивий — я втратив свідомість перш, ніж вони встигли закінчити.

Не маю ані найменшого уявлення, скільки часу пройшло з тих пір, як я прокинувся в абсолютній темряві від нестерпного болю в голові. Можливо, саме тоді я виголосив своє прокляття, але, можливо, це сталося в ту мить, коли на мої очі опускалося розпечене залізо. Не пам'ятаю. Але я знав, що ніколи Ерік не буде спокійно сидіти на своєму троні, бо прокляття принца Амбера, вимовлене в люті, завжди збувається.

Я уткнувся обличчям в солому в повній темряві свого підземелля, сліз не було. Це і було найстрашніше. Через довгий час, — тільки я, і ти, Боже, знаємо, скільки часу минуло — до мене знову прийшов сон.

Сон пішов, і знову прийшла біль. Я піднявся на ноги. Кроками я спробував виміряти свою в'язницю. На підлозі була дірка для вбиральні, в кутку валявся солом'яний матрац. Під дверима пророблена невелика щілина, а за щілиною піднос, на якому лежав затхлий шматок хліба і пляшка води. Я поїв і попив, але це не додало мені сил.

У мене так страшенно боліла голова, і в душі моїй не було спокою.

Я не спав стільки, скільки міг витримати, але ніхто не прийшов відвідати мене. Я прокидався, йшов на протилежний кінець камери, знаходив напомацки тацю з їжею і їв, тобто якщо знаходив їжу. Я намагався весь час спати.

Після того, як я прокинувся в восьмий раз, біль відійшла з моїх очниць. Я ненавидів мого брата, який був королем в Амбері. Краще б він убив мене.

Я багато думав про те, як реагували інші на таку кару, але нічого не приходило в розтерзаний болем мозок.

Коли ж морок прийде і в сам Амбер, я знав, що Ерік гірко пошкодує про те, що зі мною зробив. Це я твердо знав, і тільки це втішало мене.

Так почалися дні, повні темряви, і я не міг виміряти їх перебіг. Навіть якщо б у мене були очі, я не зміг би відрізнити день від ночі в цьому похмурому підземеллі.

Час йшов своїм чередом, йому не було до мене діла. Іноді мене бив озноб, коли я задумувався про це, і я весь тремтів в холодному поті. Провів я тут кілька місяців? Або годин? А можливо, років? Або тижнів?

Я забув про все, що стосувалося часу. Я спав, бродив (я вже точно знав, куди треба поставити ногу і де повернути) і думав про все, що зробив і чого не встиг зробити в своєму житті. Іноді я сидів, схрестивши ноги, дихаючи рівно і глибоко, спустошуючи свій мозок, перебуваючи в прострації так довго, як тільки міг. Це допомагало — ні про що не думати, чи думати ні про що.

Ерік був розумний. Хоча сила жила в мені, зараз вона була марна. Сліпий не може піти у Відображення.

Борода виросла до грудей і волосся лоскотало спину. Спочатку я весь час був голодний, але потім апетит пропав. Іноді, коли я вставав занадто різко, крутилася голова. Я все ще міг бачити, але тільки в кошмарних снах, і мені ставало ще гірше, коли я прокидався.

Пізніше, однак, я став майже забувати події, що призвели мене до сліпоти. Я почав дивитися на них збоку, як ніби це було не зі мною, а зі сторонньою людиною.

Я дуже багато втратив у вазі. Я намагався уявити сам себе, виснаженого і злого. Я не міг навіть плакати, хоча кілька разів відчував, що мені дуже хочеться це зробити. Щось було не в порядку навіть зіслізними протоками. Страшно, що людину можна довести до такого стану.

Одного разу в двері тихо-тихо пошкребли. Я не звернув на це уваги.

Знову пролунав той же звук, і знову я не відреагував.

Потім я почув своє ім'я, вимовлене слабким запитальним шепотом.

Я перетнув камеру:

— Так?

— Це я, Рейн. Як ви тут?

Я розреготався:

— Чудово! Ох, краще не придумаєш! Біфштекси з шампанським кожну ніч і купа дівчаток! Боже! Ну і питання ти задаєш!

— Пробачте, — сказав він, що я нічого не можу зробити для вас.

Я почув біль у його голосі.

— Знаю, — відповів я.

— Якби міг, я зробив би усе.

— І це знаю.

— Я тут дещо приніс. Візьміть.

Маленьке віконце біля підлоги скрипнуло, відкриваючись.

— Що тут? — Запитав я.

— Чистий одяг. І три буханки свіжого хліба, голівка сиру, трохи яловичини, дві пляшки вина, блок сигарет і багато сірників.

Голос мій сів від хвилювання, в горлі пересохло.

— Спасибі, Рейн. Ти хороший. Як тобі вдалося все це?

— Я знаю стражника, який стоїть на варті в цю зміну. Він буде мовчати, занадто багатьом він мені зобов'язаний.

— Дивись, як би йому не спало на думку сплатити всі борги одразу — одним доносом, — застеріг його я, — Так що, хоч я і дуже тобі вдячний, краще більше так не ризикуй. Можна не говорити, що все, що може тебе видати, я знищу.

— Як би я хотів, щоб все трапилося навпаки, о мій принц!

— Приєднуюся до цієї думки. Спасибі, що подумав про мене, коли це заборонено робити.

— Ну, це як раз було легко, — відповів він.

— Що нового в Амбері?

— Править Ерік. Ось і все.

— Де Джуліан?

— Відісланий назад в Арденський ліс зі своїми воїнами.

— Чому?

— Щось дивне проникає до нас з Відображень, весь останній час.

— Ах ось як? Зрозуміло. А що Каїн?

— Він все ще в Амбері, ублажає себе, як може. В основному п'є і розважається з бабами.

— А Жерар?

— Він адмірал всього флоту.

Я зітхнув з полегшенням. Зізнатися, я переживав, що його відхід у південні води під час битви накличе на нього немилість Еріка.

3

• Предыдущая
• 48/58
• Следующая