Далекий простір

Оглавление

Отже, ті потужні опори, які він бачив унизу кілька днів тому, – вони аж ніяк не вічні. Він так і думав. Невідомо, скільки числень вони стоять. Час від часу вони не витримують і величезна кількість маси всіх рівнів валиться вниз разом із вулицями, будинками, ресторанами, фільмозалами і нарадами квадратів. Тоді прибуває хтось – хто все-таки? – і ставить ґрати, проводить контрольні смуги. Отже, комусь про все відомо? Хтось таки знає, що не все вичерпується близьким простором?

Габр ішов уздовж ґрат, і все нові й нові картини розгорталися перед ним. На уламках балок, що стирчали звідусіль, висіли зогнилі рештки речей, шматки меблів. Скільки минуло числень від дня катастрофи? І чому люди, що живуть поруч, за сто метрів, нічого про це не знають? Хто їм розповість?

Звичайно, вони ніколи не повірять, ніколи. Якщо вони повірять у те, що знаходиться поруч, за їхнім будинком, вони втратять все: спокій, затишок, щастя. Все буде вбито в одну мить. Тому вони повірять не те що Державному Об’єднанню – будь-якому пересічному сусідові, який оголосить сказане нісенітницею, а самого оповідача – психічно хворим. Повірити у що-небудь подібне – означає поставити хрест на собі, на своєму житті.

Габр відійшов від ґрат і тут побачив гвинтоплан, який вискочив з-за віддаленого перекриття. І відразу, по прямій до гвинтоплану, впав в очі скелет, що звисав униз головою з понівеченої балки.

Озираючись, Габр побіг до ближніх будинків. І хоч він давно залишив контрольну смугу, звуковий сигналізатор не припиняв пронизливого виття.

Із збірки віршів Чиза Ділка «Близька далина»

Час видання – перша чверть 9-го числення. Центральний Архів. Інвентаризаційний номер 19-КЛ-41215. Ящик № 14421596. Один екземпляр. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.

Сонечко складок ось тут – це ти. Я цілую ці джинси. Шубка – це ти, я ніжно гладжу її, залишену. Парфуми, які були парфумами на вітрині і стали тобою, – це ти. Це ти – вигин сукні, чобітків, слова «Гад проклятий», сльози, грюкання дверима, запах з-під пахв. Біле кільце рук навколо мене, в якому я лечу, розкидавши залізобетонні стіни, розкидавши все, з диким криком, ні, з тихим схлипом, я.

Як, як я спіймаю тебе?

Це ти – не твоя помада, не твоє око, не твоя думка. О, це ти – не твої кучері, персні, сльози. Не твої слова, крики, не твій сон. О, це ти – не твої робота, подруга, дитя. О, це ти – не твій стогін, докір, похвала. Не твоє місто, не твоє життя.

Прости, прости мене.

Окс Нюрп (II). Остання розмова в Прозорій Плямі

Була середина дня, косі промені пробивалися крізь дах, освітлюючи напівтемряву.

– Взагалі, кінчай клеїти дурня, хлопче, – сказав Окс. – Ми не для того угробили вісім наших хлопців, щоб ти, чорт тебе забирай, водив нас за ніс. Чому ти не хочеш нам допомогти?

Габр сидів у курені обличчям до виходу, а на тлі світла, що лилося всередину, темніла могутня фігура Окса. Його старече сиве волосся підсвічувалося по краях, створюючи німб.

– Я не воджу вас за ніс, – промовив Габр. – Я насправді нічого не бачив, коли зняли пломби. А потім… Потім поступово зір повернувся. Ви ж знаєте, вони напхали у мене невідомо скільки біцефрасола.

– Чому ж ти знову почав бачити?

– Вони не встигли. Не встигли провести повний курс.

Старий, схоже, завагався.

– Ти зрозумій, хлопче: від тебе вимагається кілька фізичних дій і все. Блок маленький, сховаєш у кишені. Наша людина тебе проведе через пропускний пункт і розповість, як пробратися в Головний Зал ЦЕУ. Ти ж бачиш, чорт візьми. Бачиш! Ти це хоч розумієш? Ти можеш обійти будь-якого охоронця десятою дорогою. Почекаєш, поки він пройде повз тебе, віддалиться – і тоді прошмигнеш до потрібних дверей.

Хтось заступив світло, і Габр почув голос:

– Мій Генерале, восьмий блок готовий!

– Гаразд, – відповів Окс. – Хай підготують гвинтоплан.

– Слухаюся, мій Генерале.

– А як ви будете жити, якщо мегаполіс загине? – запитав Габр.

– Почекай, я не скінчив. – Старий ворухнувся, витягнув відсиджену ногу. – Ти увійдеш у Головний Зал, там біля пультів сидітимуть чергові. Вони всі сліпі, і тобі нема чого їх боятися. Ти один бачиш у цілому мегаполісі. Ми тобі покажемо схему, там є головний сектор і в ньому місце, де потрібний тобі блок. Справа забере дві секунди, він легко знімається. Заміниш блок – і тікай потихеньку.

– Як же я вийду назад?

– Як і увійшов. Коридорами проберешся сам, а на вході та сама людина тебе зустріне і проведе.

– Як вона мене проведе? Там що, немає локаторів?

– Чорт візьми, це вже наша справа, – вилаявся Окс. – Ти занадто багато питаєш. Ти що, думаєш, ми тебе кинемо в пащу звірові і все? Ми за тебе поклали стільки життів, дурень. Які були хлопці!

– А якщо… якщо я відмовлюся?

– Ти не можеш відмовитися, чорт візьми.

– Чому?

– По-перше, чорт візьми, уже заплачено надто велику ціну. Але ще й тому, малюк, що тобі нема куди подітися. Поза Прозорою Плямою тебе виловлять за кілька днів, ти не встигнеш нікуди втекти. У них швидкісні гвинтоплани. Тут, у Плямі, тобі, чорт забирай, робити теж нема чого. Тож залишається мегаполіс… Ну і повертайся туди, живи. А? Спробуй знову жити їхнім життям – все бачачи, про все дізнавшись. Що? Слабо? Отож-бо. Ти, хлопче, відрізаний шмат, як і всі ми, тому ми відчуваємо, що ти наш, хоч як ти не хитруй.

– А якщо я зупиню мегаполіс?

– Зупиниш – і ти вільний птах: іди в далекий простір. З очима ти не пропадеш. Живи з морем, з горами… Ти станеш богом, чуєш? Ти втратиш гарантоване забезпечення, але знайдеш цілий світ.

– А ви? – запитав Габр.