Далекий простір

Оглавление

– Туди теж важко потрапити?

– Мої друзі працюють в 167-й бригаді.

– А що це?

– Вони возять сміття. Це санітарна бригада при медичному відділі аероштаба. Там ось так сидиш і не можеш поворухнутися. Пілотажна кабіна вузенька і задушлива, один із наших знепритомнів і розбився.

– То навіщо такі гвинтоплани випускають? – здивувався Габр.

– Нових не вистачає. Використовують всякий непотріб. Вважають, що возити мотлох можна на непотребі. А про людей не думають, пане Міністре.

– Скажіть, а ви не заздрите вашим пасажирам?

– Не зрозумів, пане Міністре.

Габр сидів, потопаючи у м’якому кріслі, дивився в спину пілотові, який говорив із ним.

– Ви не хотіли би керувати Державним Об’єднанням?

– Жартуєте, пане Міністре. Я людина маленька.

– Ви щасливі?

– Так, дуже. Працювати в Особливій Ескадрильї – моя мрія. З пілотажних курсів я єдиний потрапив сюди.

– А сім’я у вас є?

– Є, дружина і дві дочки. Ось відвезу вас туди і назад – і до них.

– А ви далеко живете?

– У квадраті Д-48-213-Х.

Габр розслабився і заплющив очі.

У квадраті Мічхок жили викладачі університету та службовці кількох довколишніх підприємств. Залізна багатоповерхова коробка, оббита знизу догори сталевими листами, належала викладачам університету, що розташувався тут же, неподалік від Університету, в якому навчався Габр.

Світло, що падало через отвір входу, осявало тільки початок коридору. Далі потрібно було рухатися в цілковитій темряві. Але відступати не було куди. Зібравшись із духом, Габр занурився у морок, пішов уповільненим кроком (як давно він не рухався в такому до болю знайомому темпі) вглиб коробки. Спочатку він раз у раз натикався на стіни і кути поворотів, але ось упіймав себе на тому, що рухається дедалі більш упевнено. У ньому прокидалося забуте, і це лякало. Лякало саме´ його вміння відчувати і пізнавати перешкоду, вміння зосереджуватися на близькому просторі. А коридор усе не кінчався, петляв і петляв, то піднімаючись вище, на другий поверх, то полого спускаючись вниз. Він був сліпим, він є сліпий. У близькому просторі він знову зустрів себе – того, здавалося, давно забутого; близький простір, виявляється, не зник. Виявляється, він жив у ньому постійно, очікуючи свого часу. Він бачив захід величезного, круглого «сонця», яке зрячі називають «червоним», бачив неможливе, яке колись наповнювало його до країв, нависаючи над морем. Так, він ступив у інший світ, де все було іншим. Але… Близький простір – він не зник, ні, він причаївся в ньому. Так, його минуле. Те минуле, знайоме йому до болю «я». Безпорадне і сильне. «Я», для якого немає видимого світу, те «я», в якому вічно живуть зосередженість і тремтяча невпевненість, обережність. Здрастуй, Габре: це ти. Це я. А той я? Десь є хвиля, хвиля і птах чайка. Десь вони є. Але там я далекий собі, там я незнайомий собі! Я там чужий. Чужий собі, з новими і чужими людьми. Не я. Чи я. Де я?

Важко дихаючи, Габр намацав стіну і уперся в неї, зігнувшись. Куди він поспішає? Вже краще б він не заходив у морок. Навіщо повертатися до почуття колишнього себе? Хочеться. Це знайоме. Це рідне. Рідна сліпота, так. І чужа-чужа зрячість. Рідний вічний страх: ти не знаєш, що перед тобою, що позаду, з боків. І покладання на вищу силу, яка тебе веде, яка тебе охороняє і дарує відчуття безпеки… Слабкість, яка обертається на міць? Рідне почуття «тільки себе», і всі інші – лише голос, голос і частини тіла, які іноді доторкаються до тебе. Більше нічого. У цьому… в цьому захована якась сила. Недоступна – так, недоступна! – роззосередженим у далекому просторі, які втратили себе, зрячим…

Піт стікав йому на обличчя, було душно, хотілося бігти звідси і залишитися навіки. Напевно, він заблукав.

Щоб не впасти, він сповз по стіні на землю, завмер у заціпенінні.

Із збірки віршів Чиза Ділка «Близька далина»

Час видання – перша чверть 9-го числення. Центральний Архів. Інвентаризаційний номер 191кД-41215. Ящик № 14421596. Один екземпляр. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.

Коли повзеш на колінах, вивертаючись лицем догори, до неї, а вона візьме і тицьне каблучком у це рідне обличчя, в ці рідні очі, – вона, що зуміла перемогти себе, бога в собі, – тоді… чекай, що, пак, тоді? Тоді ти йдеш до дрімучого лісу і знаходиш жучка під столітнім дубом. І присівши навпочіпки, в прохолодному затишку під цим дубом столітнім, весь плямистий від його листя і сонця, сяючого десь там, над кроною, ти розглядаєш жучка. Як він копошиться лапками, вусиками. Тобі так цікаво, ніби нічого більше немає в світі. І потім… що, пак, потім? Потім ти береш ці лапки, що копошаться, ці тремтячі вусики, це життя!

Ні, ні – зовсім спокійно, тріумфуючи, розуміючи все, ти розбираєш жучка. Адже ти для цього йшов до лісу.

«А мені? А мені, думаєш, не було боляче?» – кажеш, відламуючи лапки. Повільно так, по одній.

Запис стереовізорної передачі «Відверто про невідоме»

Беруть участь:

член Вищої Державної Наради пан Ч. Нельсон,

експерт у справах мегаполіса пані Л.-Р. Ейбах,

ведучий

Ведучий. Доброго дня, дорогі візоглядачі. Тема нашої сьогоднішньої розмови – тероризм, його витоки і результати. Дозвольте представити вам наших шановних гостей, члена Вищої Державної Наради, Радника пана Нельсона та експерта у справах мегаполіса пані Ейбах.

Почнемо з листа, надісланого в нашу студію Елеонорою Блейк. «Шановний ведучий, – пише наша візоглядачка, – у своїй передачі ви розповідаєте про різні маловідомі явища, що мають лише непряме відношення до нашого повсякденного життя. Розкажіть, будь ласка, про таке явище, як тероризм: що це таке і наскільки воно небезпечне. Я недавно прочитала, що терористи загрожують не тільки сліпим. Хотілося б дізнатися хоча би що-небудь про цих людей, про їхні цілі». І таких листів у нас накопичилося останнім часом чимало. Шановний пане Раднику, що би ви відповіли нашій візоглядачці?