Далекий простір

• Предыдущая
• 40/74
• Следующая

Усі ми повинні бути готові до несподіванок. У кращому випадку ми залишимося в Прозорій Плямі до закінчення операції (за винятком загону прикриття і страховки). За несприятливих обставин ми маємо бути готові прийти на допомогу зрячому, навіть ціною власних життів допомогти йому виконати завдання. У найгіршому випадку, в разі невдачі, ми повинні зберегтися в якомога більшій кількості. Прозора Пляма має і буде існувати доти, поки не буде досягнута мета. Зрячі будуть народжуватися і надалі. Ми непереможні, доки живі ми, наша віра і наша мета.

Генерал Окс Нюрп

Інструкція

Після настання години X:

1. Агент Z-8 доставляє зрячого до об’єкта.

2. Загін прикриття і страховки чергує в довколишніх будинках з метою:

а) транспортування зрячого після виконання завдання;

б) захоплення ЦЕУ у випадку «Дельта»;

в) відволікання уваги у випадку «Зеро».

3. Всі Збройні Сили приводяться в бойову готовність на випадок виникнення потреби в несподіваній і масовій підтримці.

4. Агентура всіх рівнів приводиться в готовність № 1.

5. Центр Інформації переноситься на гвинтоплан Головнокомандувача і починає працювати в режимі «Експрес».

6. Технічна служба Прозорої Плями залишається на місцях, забезпечуючи посилений режим нейтралізації.

7. Група лікарів готується до екстразаходів за шкалою небезпеки Сігма. Бойові лікарі знаходяться в мегаполісі в складі загону прикриття і страховки.

8. Розвідувально-діагностична група починає діяти відразу після зупинки мегаполіса і повернення всього особового складу до Прозорої Плями.

Генерал Окс Нюрп

Шифровка

Агенту Z-8

Наказую продовжувати спостереження і обробку зрячого. У разі подальшого опору застосувати ін’єкції фазоліна з наступним логічним навіюванням. Починати операцію після перевірки психологічної готовності виконавця.

Генерал

Із щоденника Ліоз

2349 день 8-го сектора 17-го числення. Все скінчено. Я не бачу сенсу жити. Батьки готові чергувати біля мене день і ніч, але, на жаль, це не поверне мені Габра. Габр став чужим і страшним. Коли я запитую себе, люблю я його чи боюся, мені дедалі частіше здається, що боюся. Він став незнайомим. А той милий Габр, мій хлопчик, – він залишиться жити в моєму серці навіки. Я проживу все життя одна і не вийду заміж. Це доля. Тепер мені вже однаково: однаково, що буде. Буду тепер жити з дня на день, не заглядаючи далеко в майбутнє. Від сніданку до обіду, від обіду до електрованни. Буду читати книжки, слухати фільми і тілограми. А влітку поїду до Оази, тато обіцяв дістати путівку. Ось такими «маленькими радощами» і буду жити. Як усі. Буду «сіренькою мишкою», тому що щастя – неможливе або не для мене.

Із збірки віршів Чиза Ділка «Близька далина»

Час видання – перша чверть 9-го числення. Центральний Архів. Інвентаризаційний номер 19-КД-41215. Ящик № 14421596. Один екземпляр. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.

Не померти зовсім.

Прокричатися крізь слова. Крізь камінь, глину, збожеволілу струну. Крізь нотні знаки, які раптом перестали бути нотними знаками: до-ре-мі-фа-соль-ля-сі. Прокричатися крізь білий будинок, що вистрілив стрілою в небо, орга`ном із клавіатурою поверхів, який грає для століть і століть.

Прорватися крізь мертве. Подолати смерть, завмерши на зльоті в камені, у слові, фарбі і ще в чомусь на віки і віки. Застрягти хоча би рукою, хоча би ногою в часі. Померти на вдихові, щоб жити вже вічно. Перейти в інше, нелюдське, не своє вже життя.

А твоє життя – що воно?

Плоть, що плямкає, пішла геть. Рідненька-рідненька. Смердюча-смердюча. Жерти, спати, зігріватися чужими грудьми і знову жерти, посміхаючись од розпирання живота: ох, люблю пожерти, чорт. Ох, буль-буль. О прокляття. О, будь проклята – кажу я, який співає тобі осанну.

Ні, я відходжу – роби що хочеш, мені все одно. Роби що хочеш, я відходжу у камінь. Вже відходжу, на твоїх очах. Тягне мене. У кам’яне життя відходжу я, де буде мені добре, зрозумій.

Істина

Просвіт попереду розширився, і Габр поспішив до нього, притискаючись до стінок тунелю. Магніт-блоки проносилися дуже близько, погрожуючи зачепити його яким-небудь виступом, стягнути під состав.

Він досі відчував у роті смак тієї речовини, в яку він занурився відразу, впавши з магніту. Це було вугілля, перемішане з якоюсь кислою гидотою: воно скрипіло у нього на зубах, набилося в ніс і у вуха, в очі, які безперервно сльозилися. Швидкість магніт-блоку була настільки велика, що, дивом потрапивши в один із них, а не між ними, він одразу був приплюснутий до стінки і, напевно, загинув би від сильного удару, якби не чорний пісок речовини, що перевозилася, який, прийнявши його в себе, пом’якшив удар. І далі Габр уже нічого не розумів: лежав у темряві, тримаючись за побите плече, і слухав гуркіт состава. Без зупинок, не знижуючи швидкості, состав летів і летів, пронизуючи собою десятки, сотні – тисячі! – квадратів. То якого ж розміру мегаполіс? До кінця другої години Габр прийшов до тями, в ньому народилося перше почуття: радість від того, що він далеко і з кожною секундою все далі від небезпеки. Він утік у них з-під носа – ось тобі і вся могутність! Він, один, маленький, беззбройний – і вони: десятки, сотні, озброєні приладами, гвинтопланами, аерофорсами. І вони не змогли його схопити. Так, вони просто не очікували такої зухвалості, такої готовності боротися до кінця, боротися тоді, коли немає вже жодного сенсу, жодної надії. Вони не врахували, що людина може не зламатися перед обличчям видимої могутності. Саме цим, не так могутністю, як психологічно позбавляючи сил, вони і перемагають. Звичайно, адже вони звикли мати справу з людьми, які цілком перебувають у страху, в залежності. Навіть маючи багато можливостей врятуватися, більшість із цих людей не стали б цього робити, побачивши, що запущена офіційна машина, що на прю виходить уся надмогутність Державного Об’єднання.

• Предыдущая
• 40/74
• Следующая