Далекий простір

• Предыдущая
• 34/74
• Следующая

У моїй кишені лежить той блок. Вони чекають, вони підштовхують мене. Я ось-ось маю зустрітися з тією людиною, і тоді все. Я боюся одного: якщо я це зроблю, там, далеко-далеко, не зможу бути щасливим.

Із збірки віршів Чиза Ділка «Близька далина»

Час видання – перша чверть 9-го числення. Центральний Архів. Інвентаризаційний номер 19-КД-41215. Ящик № 14421596. Один примірник. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.

Ти поплескав мене по плечу. Це я. Ти, що всміхнулася. Це я. Ти, що попросила моєї допомоги. Це я. Ти, що поцілувала мене в груди. Це я. Ти, що обізвав мене японською сукою. Це я. Ти, що підняв мене. Це я. Ти, що знехтував мною. Це я. Ти, що хитнула стегнами. Це я. Ти, що поламав мою долю. Це я. Для чогось вони виколювали вусики тирана під лівим соском. Щоб він чув, як рвуться серця. Як заспівав якийсь поет, витягнувши губи трубочкою навскоси. Потім ще – ви, що доторкнулися теплою грілкою руки, ні, не вашої, повітрям легенів, словом чи поглядом. Ах, рідні. Це я. Що наплювали на мене. Це я. Що покусали мене всього зі злості. Це я. Що роздягнули мене, обцілували мене геть усього з любові, ніби немає мене. Це я. Це все я, не інакше.

Ліоз (IІІ)

Вона з’явилася в отворі залізних дверей у якійсь накидці, з сумкою в руці, згорблена, як і всі. Секунду постояла і рушила до пневмостанції.

Габр спостерігав за нею, не ховаючись, адже ніхто не міг цього бачити. Він вирішив сісти з нею в пневмопоїзд і проїхати до її університету.

Він постійно йшов за нею на відстані десяти метрів, анітрохи не побоюючись бути поміченим. І в вагоні сів через два крісла (здивувався, що його ім’я таки не заблокували). Мовчки терпів темряву, поки експрес не загальмував і він не вибіг слідом за Ліоз у напівосвітлений бункер пневмостанції, де яскраве денне світло падало згори крізь щілини в стелі.

Відразу за пневмостанцією йшла гряда якихось будівель, повз яку потрібно було пройти, щоби потрапити до університету.

Студенти поспішали на початок занять, точно зорієнтовані акустичним маяком, який високо крутився над університетськими бункерами.

Габр забіг наперед і сховався за одним із приміщень. Тут були якісь склади, на дверях висіли електронні замки. Склади тяглися вздовж і впоперек до самої контрольної смуги, що виднілася між приміщеннями вдалині.

Ліоз навіть не встигла закричати, коли Габр, затиснувши їй рота, підхопив її на руки і поніс у лабіринт складських приміщень. За одним із них, у кутку, він звалив Ліоз на землю і сів поруч.

Ліоз – жалюгідна істота, одягнена в щось подібне на мішок, із розпатланим волоссям, яке безладно спадало на обличчя, – вся тремтіла. Очі її були заплющені.

– Ліо, – мовив Габр. – Ліо, це я, ти що? Мені потрібно з тобою поговорити.

Вона нічого не відповіла, її руки і ноги трусилися.

– Ну перестань, чуєш? – сказав Габр. – Навіщо ти мене лякаєш?

У відповідь істота затрусилася ще сильніше.

– Ти боїшся мене? Це ж я, твій Габр. Ти ж знаєш, що я тобі нічого не заподію. Я не міг інакше… Ти мене уникаєш, а твої батьки кажуть мені, що ти кудись поїхала. Напевно, це наша остання зустріч.

– Ні, ні, – заголосила істота, жалісливо скрививши сіре, непримітне личко. – Не вбивай мене.

– Ліоз, перестань! – розсердився Габр. – Що ти верзеш? Якщо б я хотів тебе вбити, не було сенсу тягти тебе сюди. Чому ти так вся напружилася?

– Мені страшно.

Габр простягнув до неї руку, хотів погладити, але істота сіпнулася від нього, як від електричного дроту.

– Ти що? У чому річ? – Габр був приголомшений. – Хто тебе так налякав? Припини мене боятися, чуєш? Ти ще любиш мене?

– Ти хворий, – схлипнула істота. – Ти дуже хворий.

– Ніякий я не хворий. Перестань верзти нісенітниці, – твердо промовив Габр. – Я бачу світ.

– Не можна бачити світ, – сказала істота.

– Але ж я його бачу.

– Це неможливо.

– Звідки ти знаєш, що означає «бачити світ»?

– Мені пояснили.

– Хто?

Мовчання.

– Ну добре, послухай мене уважно, – сказав Габр. – Ти ще пам’ятаєш наші зустрічі біля орієнтатора?

– Так.

– А два тижні в Квадраті Відпочинку? Як ти говорила мені: «Я твоя, Габре. Я давно вже твоя». Ліо…

– Не треба… Я все пам’ятаю. Все. Я нічого не забула. Я буду це вічно пам’ятати.

– То чому ти тоді… Це хіба був не я?

– Я люблю тебе того, – мовила Ліоз. – А того, який ти зараз…

– Ну, що? Говори.

– …Я боюсь.

– Що за нісенітниця? – схопився на ноги Габр. – Я той самий!

– Ні, ти інший, – тихо відповіла Ліоз. – Ти став іншим. Це все хвороба, я знаю. Ти не винен. Але ти ж не хочеш піти до Міністерства контролю… Лягти в диспансер…

– Щоб мене знову закрили в бокс-камеру? Тебе закривали коли-небудь в бокс-камеру? Як ти можеш мене туди посилати?

– Я хочу тільки, щоб ти був здоровий.

– Ліо… – Він знову сів поруч. – Дай свою руку, не бійся. Послухай мене, я не можу тобі доказати, що я здоровий.

– Мені говорили, що ти будеш говорити, що ти здоровий…

– Хто тобі казав? Навіщо ти їх слухаєш, Ліо? Вони все і зруйнували між нами, невже ти цього не розумієш?

– Ні, – похитала головою Ліоз. – Вони хочуть допомогти.

– Кому?

– Тобі, мені. Нам обом.

– Не вір їм! Вір мені! Ти раніше завжди вірила мені.

– Ти тоді не був хворим.

– Я не можу, Ліоз.

Сльози душили його.

– Я піду, – тихо сказала Ліоз.

– І ти отак кинеш мене?

– Ти мені робиш боляче. У мене вже знову трясуться руки. Мені не можна хвилюватися.

Вона дістала з сумки якісь таблетки і висипала їх до рота.

– Навіщо ти ковтаєш цю гидоту?

– Це не гидота. Це заспокоювачі.

• Предыдущая
• 34/74
• Следующая