|
Оценить:
|
Далекий простір
- Предыдущая
- 60/74
- Следующая
60
– Постараюся. До побачення.
Він натиснув на важіль. Професор Мокр. Їде читати лекції. Дочка зібралася народжувати. Бадьорий розумний голос. Професор Мокр і його життя. Життя професора Мокра.
Пальці його самі потягнулися до клавіатури. І ось уже йде виклик. Нікого немає вдома? Ну і добре. Це на краще.
– Я слухаю.
– Це Ліоз?
– …
– Ліоз… Це ти, я знаю. Не мовчи.
– …
Якийсь різкий звук, ніби впала трубка, чийсь різкий голос іздалеку, якісь збуджені голоси і все. Хтось натиснув на важіль.
Він повернувся в мегаполіс. Габр Силк. Він подзвонив у минуле. Всі на своїх місцях.
ЗАТВЕРДЖУЮ:
ГЕНЕРАЛ ОКС НЮРП
Постанова Об’єднаного Штабу Збройних Сил
На виконання наказу Головнокомандувача Об’єднаний Штаб постановляє: розробити і найближчим часом здійснити операцію з виявлення точного місцезнаходження Габра Силка, виконавчого агента. З подальшим його захопленням і доставкою на базу. Завдання виявлення покласти на агентурну мережу групи розвідки. Завдання захоплення і доставки покласти на оперативну групу Пірка Чойса. Постанова набирає чинності з моменту підписання.
Начальник Об’єднаного Штабу полковник Запр Очк
Із збірки віршів Чиза Ділка «Близька далина»
Час видання – перша чверть 9-го числення. Центральний Архів. Інвентаризаційний номер 19-КД-41215. Ящик № 14421596. Один екземпляр. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.
Доросла донька, зовсім доросла, вона каже тобі: «Тату!» «Тату», – каже вона тобі, ти це зрозумів? І ти заткнув нею дірку свого життя, цим ось народженим і доглянутим тобою пишним тільцем вагою в шістдесят кілограмів – як багато – заткнув ти темну діру, відходячи. Встиг, встиг ти виготовити її, о врятований.
Доросла донька, яка говорить тобі: «Тату, допоможи мені натягти ці джинси», – що це, яка червоніє від своєї першої сміливості, розвернута до тебе задом. Джинси насправді тісні, затісні, мабуть, ці джинси. Зараз, зараз… Але ти все зрозумів, ти все зрозумів, звичайно, остовпівши.
Доросла донька, яка говорить тобі «тату», яка називає себе Аллою, яка телефонує, бігає, влаштовується, вже влаштовується собі, яка дивиться на тебе трохи поблажливо: батько. Ніби це не ти зробив її – сліпучий спалах, білу, білу зовсім, червону всередині. Повну гарячої крові. Начебто вона могла з’явитися, називати себе якось Аллою, охати в гарячій ванні і все інше – без тебе. Без тебе.
Начебто вона могла би писати ці листи, бігати на побачення, плакати і ковтати млинці, якщо би ти не захотів її. Якщо б ти не захотів.
Начебто не ти подарував їй життя – все.
Мій тато? – Добрий, але смішний. Ще.
Начебто вона якась Алла, а не твоє бажання.
Наталі (ІІІ)
– Але ти ж розумієш, що такі справи не робляться швидко.
Сказавши це, пан Річардсон відклав ложку і подивився на дочку.
– Тато, я не можу без нього. Він же тобі подобається.
– Так, але я не думав… Нам не вистачало мужчин для управлінської роботи. Тому ми…
– А мені не вистачає чоловіка.
Вона нервово кусала губи, упершись руками в підвіконня за спиною.
– Ти так хочеш заміж?
– Так, тату. Я думала… Я думала, ти сам про все здогадуєшся. Невже ти нічого не бачиш?
– Я бачив, що ви подружилися, але я… – Пан Річардсон знизав плечима. – Я не думав, що з цього… А як же…
– Я його більше не люблю, – вона не дала йому договорити. – Тато, Габр…
– Що?
– Він… Ми з ним…
– Ти хочеш сказати…
– Так.
– Але…
– Це не він, це я. Я сама захотіла, щоб….
– Ну, ти мене дивуєш, моя дівчинко.
Пан Річардсон підвівся, вийшов з-за столу.
– Ну, що ти маєш проти нього? Чи ти хочеш, щоб я взагалі не вийшла заміж?
– Ні, звичайно. Але я не думав, що…
– Ти не думав, що твій зять буде з колишніх сліпих? Так, чи що?
– Ми не знаємо його, Наталі.
– Але ви ж призначили його міністром. Його, який хотів знищити…
– Але це ж різні речі, як ти не розумієш! Ми пізнали його добре, все дослідили, всі обставини. Знищити… Це була дурниця, те, що він хотів зробити. Дитячі штучки. Коли він сказав, що зовсім не збирався цього робити, ми йому повірили, так. Тому що так і було. Його буквально втягнули в ЦЕУ за руку. А він…
– Ну от бачиш, тату! А ти кажеш – ми не знаємо його.
– Почекай. – Пан Річардсон заперечливо замахав пальцем. – Я повинен це все обміркувати.
– Тато, я вже не можу уявити себе без нього. Я хочу мати дитину від нього.
– Ти? Дитину?
– А що тут такого? Хіба жінки не повинні народжувати дітей?
– Ні, просто… – Пан Річардсон витягнув із кишені трубку і почав набивати її тютюном. – Просто ти завжди була така тиха…
– Що значить «тиха», тату?
– Ну, ти ніколи зі мною так не говорила.
– Тому що мова не йшла про життєво важливе для мене. Ти пропадаєш цілими днями на службі і не помічаєш, що зі мною діється.
– Діється? – глянув на неї пан Річардсон. – Вибач тоді. Я насправді перевантажений справами. Значить, ти хотіла б за нього заміж?
– Так, тату.
– А він?
– Він… Він іще погано знає, що йому потрібно.
– От бачиш, – мовив пан Річардсон, закурюючи.
– Тато, не дими, будь ласка, в їдальні.
– Мені треба заспокоїтися, доню. Ти просто мене приголомшила, чесне слово.
– Ну добре, кури. – Вона нервово смикнула головою, подивилася в сторону. – Головне, що він без мене теж не може.
– Ти в цьому впевнена?
– Так. Він так поспішає до мене з роботи. І взагалі…
– А його минуле?
– Він забуде про нього, як про страшний сон.
– Страшні сни не забуваються.
– Ну, тату. Ну, що ти хочеш доказати?
- Предыдущая
- 60/74
- Следующая
