Далекий простір

Оглавление

Голоси з’явилися несподівано зліва і справа. Безліч голосів. Вони то прорізалися, віддаючись гучною луною, то часто тонули у вогкості пари, що все заступала собою. Але Габр їх чомусь не злякався, дивні радість і збудження чулися в них. І ще вражала їхня дзвінкість – всі голоси були високі і дзвінкі. І лунали вони, перегукуючись, то ліворуч, то праворуч, то здалеку, то звідкись зовсім поруч. Ніби сотні, тисячі істот перебували в цьому незбагненному приміщенні. Габр нічого не розумів, і йому здавалося, що він поринув у сон, у якийсь приємний і солодкий сон. Раптом зникло все – і мегаполіс, і усвідомлення того, де він знаходиться, в якій ситуації. Від тепла, що проникло у внутрішні тканини тіла, було так солодко, що не залишалося сил думати ні про що. Хотілося тільки безкінечно перебувати в цій темряві, в цій густій парі, слухати переливи лунких дзвіночків.

Габр ступив іще кілька кроків і наткнувся на чиєсь гаряче мокре тіло. Він звернув убік, але тут теж була чиясь широка спина. Тоді він зробив крок назад, але і тут його стегно занурилося у щось шорстке, м’яке.

– Хто тут штовхається? Це ти, Зія?

І знову зовсім поруч пролунав чийсь дзвінкий сміх, і хтось навіть заверещав від напливу радості.

Габр почав протискатися між тілами, але їм не було кінця. Він потопав у податливих тканинах, у шорстких гарячих пуховиках стегон, сідниць, животів, грудей, аж поки застряг остаточно, затиснутий із усіх боків рухомою плоттю, що обліпила його. Хтось лизнув його шию і засміявся. І раптом зверху ринув гарячий водоспад, і повітря наповнилося вибухом сміху, вигуків, і тіла навколо змістилися, на місце одних протиснулися інші, не менш пухнасті, круглі. Подуло звідкись гаряче сухе повітря, приємно обдало обличчя, волосся, висушило краплі води.

Чийсь м’який живіт глибоко дихав, розхлюпуючись на животі Габра. І ще один плескався об його стегно. І чиїсь повні груди, притиснуті, плавали туди-сюди по його спині, втискаючись сосками. І обидва його плеча потопали в подушках чиїхось плечей. Все це здавалося Габрові близьким, його, ніби простір був заповнений не окремими істотами, а суцільною плоттю, яка обігрівала і радувала його. Він взагалі не пам’ятав, хто він і що він. Увесь світ із усіма проблемами зник, розчинився в його відчуттях, у співі його тіла.

Вгорі прочинився люк, хтось проліз досередини і нещільно зачинив за собою отвір. Слабке світло заливало тепер приміщення, в якому перебував Габр. Зовсім поруч, обличчям до обличчя, він побачив чиїсь заплющені жіночі очі й усмішку, сповнену блаженства. Такі самі обличчя були ліворуч, праворуч, спереду.

Він опустився на коліна і поліз між лісом ніг. Поки не вибрався на вільне місце. Звідси, піднявшись на виступ у стіні, можна було розглянути зал. Що це? Істоти, яких він ніколи не бачив, стояли, збившись докупи в різних місцях, притулившись одне до одного, голосно розмовляли, перегукувалися.

Вони світилися, ці істоти, навіть тут, у напівтемряві. І лінії їхніх тіл, круги й овали, породжували дивне відчуття. Габр намагався вловити межу, яка відділяла б голову від шиї, шию від плечей і грудей. Груди, живіт, стегна – все було умовне, все перетікало в усе, але все це лише слова – «груди», «живіт», «стегна», а насправді – щось єдине, цілісне, сяюче. Невже так виглядає кожна жінка? Невже саме такі Ліоз, Нія? І він, Габр, лише трохи незграбніший, худіший, тут, поміж сотень жінок. Якби вони знали себе!

Він спустився і знову наблизився до них, уже вдивляючись в обличчя, фігури. Його притягувало бажання знову забитися між них, пережити мить неналежності собі. Заплющені очі, усмішки, груди, що стирчать врізнобіч, чорні трикутники внизу живота… Не доходячи, він звернув убік, із серцем, яке голосно калатало, майже побіг до металевих сходів, що спускалися від люка. Він не знав цих почуттів, не знав і боявся. Бажання забитися між тіл, забути про себе – воно було таким солодким. І можна було обдурити себе: переконати, що немає ні Міністерства контролю, ні Окса, ні мегаполіса. Тільки ця зала для купань, темна і гаряча зала забуття.

Але мегаполіс був, і було Міністерство контролю – не тут, у закритому бункері, а взагалі. Значить – скрізь.

Із книги «Незатребувані діапазони почуттів»

Автор – Зарх Лінк. Час видання – третій сектор 14-го числення. Інвентаризаційний номер 18-ЛЗ-44387. Ящик № 36744495. Два примірники. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.

Глава 9. Сором

Щоб зрозуміти, що таке «сором», ми повинні повернутися до вже розглянутого в п’ятому розділі поняття «зовнішність». Якщо форма існує не просто умоглядно, а реально, може якимось чином повністю, як форма (а не як її частина), сприйматися – значить, людина, що має, як відомо, тіло, багато в чому – форма. Принаймні, форма людини починає грати сутнісну роль при визначенні того, що є «людина». Все це є дивним для нас, які звикли сприймати і себе, й інших як щось безтілесне, як голос і тільки. Але ми вже переконалися, що може існувати так звана «зовнішність», ми можемо мати зовнішність. Відмінності в довжині наших носів, губ, шиї, ніг, у ширині плечей, грудей, довжині волосся і так далі можуть не просто щось означати, а навіть роблять нас нами, визначають нас у цьому світі. Ба більше: не лише тіло, а й усе, що ми на нього вдягаємо, чіпляємо, може стати дуже важливою частиною нас самих, скласти наш «образ», нашу «зовнішність». Питання лише в тому, щоби сприймати цей образ безпосередньо, а не умоглядно – у припущенні такої можливості, якої ми з вами позбавлені, і полягає передумова всіх моїх роздумів. Якщо читач не може допустити, що подібне «миттєве» сприйняття форми можливе, значить, всі поняття, які я намагаюся тут пояснити, будуть для нього порожніми звуками.