Місто заклиначів дощу

Оглавление

— А з того часу?

— Цілковита мовчанка, — довелося визнати Максові. — Я кілька разів намагався зв’язатися з ним телеграфом через своїх представників у Лімі, але безрезультатно. Складається враження, що Босуелл безслідно зник. Я хотів почекати ще хоча б місяць, і лише після цього подати офіційну заяву владі. — Він поморщився. — Може, ви, сер, маєте якісь новини?

Не завдавши собі клопоту відповісти йому, Вандербілт вернувся на місце, дістав звідкись шкіряну сумку й недбало кинув її на стіл. Сумка була потерта, уся в плямах, і мала такий вигляд, ніби останні півроку пролежала на дні Гудзону.

Макс перестав дихати. Поза всяким сумнівом, це була Босуеллова сумка-кофр, виготовлена на замовлення в Нью-Йорку в майстернях однієї дуже відомої фірми. Він пам’ятав, з якою гордістю фотограф показував йому своє придбання напередодні відплиття на південь Америки. Грязь, засохлий мул, якісь рослинні волокна посипалися на стіл. Газетний магнат дістав носову хусточку, ретельно витер пальці і лише після цього розщібнув замки.

— Три дні тому мені прислали це з Ліми, — пояснив він, гидливо торкаючись до задубілої від вогкості шкіри. — Якийсь час сумка фігурувала на тамтешньому чорному ринку, поки пильний посередник не помітив на цій речі наш фірмовий знак. — Він повчально постукав пухким пальцем по літері «X» і напису навколо неї. — Він зв’язався з нашим агентом, і той повів від мого імені перемовини про ціну. Сума, яку за неї заправили, виявилася астрономічною. Ви навіть уявити собі не можете, скільки нам довелося за неї викласти.

— А Босуелл?

— Жодних слідів. Відомо лише те, що він зупинявся в ущелині Колка. Я маю намір найближчим часом відрядити туди групу тямущих людей, яка й займеться пошуками.

Здивовано підвівши брову, Макс запитав:

— Що ж такого особливого в цій сумці, якщо ви відвалили за неї цілу купу грошей? На мій погляд — непотрібний шматок старої шкіри. Щось подібне я купив би тільки для того, щоб до смерті налякати дружину.

Жарт не викликав ніякої реакції. У залі як і раніше стояла тиша, яку переривало лише стримане покашлювання.

— Річ у тім, що ви втратили нюх, — уїдливо сказав Вандербілт. — Мене цікавила не оболонка, а вміст. Вам хіба не цікаво дізнатися, чим займався Босуелл напередодні свого зникнення?

Бос нагородив Макса Пеппера двозначною посмішечкою, в якій одночасно проступали перевага й осуд.

— Так, але…

Вандербілт запустив лапу у внутрішнє відділення сумки й витяг звідти чотири помітно пошкоджені мідні пластини. Фотографічні пластини із зображеннями!

Макс подався вперед, але зі свого місця не зумів нічого розгледіти. Тоді бос, зберігаючи непроникний вираз на обличчі, передав дві пластини тим із співробітників, які сиділи ліворуч від проходу, і ще дві — тим, що сиділи праворуч. Після чого почав стежити за їхньою реакцією.

І вона не змусила на себе чекати.

У залі почулися здивовані вигуки, важке сопіння, скрипіння шкіряних сидінь і стукіт відсовуваних стільців. Жоден із присутніх не залишився на місці, включаючи й Макса Пеппера. Ці солідні люди в темно-синіх костюмах, накрохмалених сорочках із запонками на манжетах, у виблискуючих окулярах і з акуратно підстриженими бородами товпилися, немов школярі, відштовхуючи один одного, щоб устигнути першими поглянути на те, що потрапило в об’єктив Босуеллового апарата. Макс і собі спробував прорватися в перші ряди, але змушений був відступити.

Та зрештою йому вдалося заволодіти однією з пластин. Він підніс її до очей, повернув під потрібним кутом до світла, і одразу перед ним проступило виразне зображення.

Вдивившись у нього, Макс опустився на перший-ліпший стілець і чимало часу просидів мовчки, уставившись очима прямо перед собою.

5

Із заціпеніння його вивів голос містера Вандербілта:

— Приголомшливо, Максе, чи не так?

Максів розум судорожно намагався знайти хоч якесь пояснення побаченому, але безрезультатно.

— Ви певні, що це не підробка? — хрипко видавив він. — Може, якийсь оптичний трюк, щоб поводити нас за носа?

Вандербілт знизав плечима.

— Якщо це так, то ми маємо справу з дуже гарною підробкою, — відповів він. — У будь-якому разі, це чудовий матеріал для журналу. Але ще важливіше — знайти Босуелла. Тільки він зможе пояснити, що зображено на фотопластинах. І я хочу, щоб ви, Максе, зайнялися цим особисто.

Макс підвів голову. Ось воно що!

— Я… мені доведеться вирушити до Південної Америки?

— Саме так. І що швидше, то краще. Даю вам двадцять чотири години на підготовку і збори. Квиток на ваше ім’я вже замовлено. З Нью-Йорка до Сан-Франциско — потягом, далі пасажирським судном до Ліми. Сподіваюся, що ви не залишите нас без регулярних звітів.

— Але ж це неможливо! — запротестував Макс. — Я видавничий редактор, а не якийсь там авантюрист. Я не маю ані найменшого уявлення про те, як організувати подібну справу, не знаю мови, побуту і звичаїв індіанських племен, що населяють високогір’я Перу. І навіщо цей поспіх? Гадаю, ми повинні ще раз усе спокійно обговорити, а вже потім…

У міру того, як він наближався до кінця цієї тиради, у його голосі лишалося все менше впевненості. Тим часом гамір у залі вщух, і погляди присутніх звернулися до нього.

— Причина поспіху, мій дорогий Пеппере, полягає ось у чому, — Бос набундючився, зробившись схожим на розсердженого індика. — У мене є підстави припускати, що в цій справі ми зіткнемося з найзлішим із наших ворогів.

— Ви маєте на увазі «Нешнл Джіоґрефік»?