Місто заклиначів дощу

Оглавление

…Темношкіра жінка прокинулася, немов випірнувши на поверхню з глибокого чорторию.

І перше, що вона побачила, були обличчя Оскара і Шарлотти. Хлопець прикладав хусточку, змочену крижаною водою до її чола, а дівчина тримала її за руку в своїх і ніжно погладжувала.

— Вхід… — знесилено прошепотіла Еліза. — Тепер я знаю, де розташований вхід.

— Про що ти кажеш, Елізо? — здивовано дивився на неї Оскар.

Жінка промовила, ледь задихаючись: «Босуелл живий. Він… — проте закінчити фразу їй не вдалося: її перервав різкий крик Гумбольдта.

Всі разом повернули обличчя до узвишшя, яке вчений вибрав за спостережний пункт. Карл Фрідріх Гумбольдт, який на повний зріст стояв на пласкій вершині, махав рукою, одночасно кричачи:

— Вони вже поруч!.. Швидше! Збирайте манатки, ми повинні негайно забратися звідси!..

24

Волкріс Стоун ніяк не могла дати раду своєму хвилюванню.

Піднісши потужний бінокль до очей, вона дивилася на схід. Це він, Карл Фрідріх! Його високу, все ще міцну постать і незвичайної форми ніс неможливо з кимось сплутати. Не так уже він змінився за минулі роки. Хіба що волосся поріділо та на скронях з’явилася сивина, але це тільки надає йому імпозантності.

Чим він зайнятий? У руках у нього такий самий бінокль, його об’єктиви націлені просто туди, де зараз вона, і, певна річ, він її впізнав. Не так це вже й важко — попри те, що минуло аж двадцять років, вона у чудовій формі.

Що вона прочитає в його очах, коли він опустить бінокль? Страх, усвідомлення провини чи, може, радість?

Здавалося, минула вічність, перш ніж він відірвав бінокль від очей, і вона змогла поглянути на його обличчя — сухе, тверде, немов вирізьблене з граніту. Різкі складки навколо рота й очі, в яких світиться непохитна воля. Ані усмішки, ані вітання. Ні, ця людина не проситиме в неї вибачення. Навіть коли знає, що зробила помилку. Мабуть, він навіть не здогадується, скільки горя він завдав їй тоді, в Китаї!

Гумбольдт повільно відвернувся, змахнув рукою, щось гукнув і почав квапливо спускатися зі свого спостережного майданчика.

Волкріс відчула, як у грудях у неї закипає гнів.

Добре, нехай. Скоро ми покінчимо з його зарозумілістю і гординею. Вона має намір здолати його, і не деінде, а на його власній території. Ніщо не може уразити вченого болючіше, ніж інтелектуальний програш суперникові в науці. Саме це вона і зробить: украде велике відкриття прямо у нього з-під носа. І йому доведеться відступити з порожніми руками — невдахою, з якого потішатимуться колеги.

Вона сунула бінокль у сідельну сумку, розвернула коня й поскакала до Пеппера.

Цей боягузливий тип чекав на неї внизу, не випускаючи з рук рушниці. З тієї хвилини, як вони виявили сліди ночівлі Гумбольдта і його людей, а поряд останки жахливої тварюки, він чіплявся за неї, як потопаючий за соломинку, і весь час тремтів від страху. Не кажучи про те, що тепер йому всюди ввижалися монстри, він не міг змусити себе проїхати на коні крутим схилом і взагалі став для неї тягарем. Без Пеппера вона вже давним-давно наздогнала б Гумбольдта.

— Ворушіться, Пеппере. Гумбольдт за дві милі попереду нас. Я його бачила. Якщо ми поквапимось, то ще до настання ночі наздоженемо їх.

— Стривайте, стривайте! — Редактор аж підскочив у сідлі. — То він вас бачив?

— Гадаю, що так.

— Тоді ми в жодному разі не повинні діяти необдумано. Разом із Гумбольдтом їх четверо. Скажіть, Волкріс, чого ви добиваєтесь? Хочете наздогнати їх і зчепитися з ними?

— Це станеться так чи так. Ми не зможемо обігнати їх непоміченими, тим паче в ущелині, де двом мулам годі роз’їхатись!

— Їй-богу, не знаю… — Пеппер нерішуче поглянув на неї. — Все це здається мені дуже ризикованим. Якщо вірити чуткам, Гумбольдт не з тих, хто дозволяє обійти себе на прямій. Усі вони озброєні. А що, як зав’яжеться бій?

Волкріс недбало поплескала по сумці, в якій лежала її зброя.

— Щодо цього не турбуйтеся. Він не зважиться, хоча б тому, що добре знає мене. У нього просто немає жодних шансів.

— Усе це дуже, дуже нелегко…

— Пеппере, ви фантастичний боягуз. Через вас ми втратимо все на світі. Якщо ми розраховуємо добитися успіху, нам так чи інакше доведеться розпочати боротьбу з Гумбольдтом та його людьми. Отже, вирішуйте!

Вона відчувала, що починає втрачати контроль над собою.

— У вас завжди в голові лише крайнощі, Волкріс, — сумно повів мову Пеппер. — Чорне — біле, добро — зло. А чи не спробувати вам навчитися знаходити якусь середину? Куди розумніше було б об’єднати наші зусилля, уклавши союз із Гумбольдтом та його людьми. У будь-якому разі шанси на успіх тільки зростуть, хіба ні?

— Ніяких компромісів із Гумбольдтом бути не може, — люто прошипіла Волкріс. — Йому не можна довіряти. Я знаю його і суджу з власного гіркого досвіду!

— Авжеж, звичайно. Ви розповідали. Але скільки років минуло відтоді? П’ятнадцять? Двадцять? За такий час будь-яка людина може змінитися.

— Він не з тих, хто змінюється.

— Звідки вам знати?

— Знаю, і баста!

— А проте, ми будемо дотримуватися колишньої тактики. — Пеппер трохи підвищив голос. — Поки що я керую цією експедицією і приймаю рішення. Ми будемо абсолютно пасивні, не робитимемо ніяких демонстративних кроків. Гумбольдт знає, що ми його переслідуємо. Якщо він залишиться на місці й дочекається нас — добре. Якщо спробує втекти — ми йтимемо за ним доти, поки він переконається в тому, що йому не залишається нічого іншого, як об’єднатися з нами. Я цілком ясно висловлююся?