Місто заклиначів дощу

Оглавление

З другим чудовиськом довелося важче. Це був воїн із масивним панциром і гострими, як бритва, клішнями. Серйозний супротивник, але Юпанові воїни так само швидко впоралися з комахою. Проте вона встигла пронизливо вискнути, і луна понесла той заклик у надра лабіринту печер.

Юпан зупинився, обличчя його залила блідість.

— Це був сигнал тривоги, — важко вимовив він. — Зараз вони з’являться сюди зграєю, щоб з’ясувати, що трапилося!..

— Тільки цього нам бракувало, — Гумбольдтове обличчя напружилося. — Що ж тепер робити?

Оскар зацьковано озирався. Йому здавалося, що монстри оточують його з усіх боків. Лише Волкріс лишилася спокійною.

— Я пропоную йти далі. Поки що нічого не сталося. Можливо, цей заклик не було почуто. Коли ж на нас і справді нападуть — прокладатимемо шлях мечем.

— Ти просто не уявляєш, що це таке, — сказав Гумбольдт. — Тебе не було тут, коли ці тварюки напали на місто.

— Ще й як була! — заперечила Волкріс. — Ми спостерігали за цим побоїщем із висоти.

— Тоді ти знаєш, що в цьому «мурашнику» можуть мешкати сотні і навіть тисячі тварюк. Якщо їх поведінка хоч трохи схожа на поведінку мурашок або термітів, то вони, швидше за все, атакують нас одразу з усіх боків, потім оточать, уб’ють і зжеруть наші трупи. Їхній кількісній перевазі нам нічого протиставити.

— І що ти пропонуєш?

— А чи не спробувати утекти від них бічними ходами? — несподівано запропонував Пеппер. — Їх, по-моєму, тварюки відвідують набагато рідше.

— І зрештою заблукати? — Волкріс із сумнівом похитала головою. — Цей шлях найнадійніший. Головна галерея приведе нас точнісінько до центру їхнього гніздування.

— А якщо скористатися газом? — уставив Оскар. — Ми могли б метнути кілька снарядів, почекати, поки розвіється газ, і йти далі.

— Ні, — заперечив Гумбольдт. — Десь там, унизу, — Шарлотта. Ми не можемо наражати її на ризик смертельно отруїтися.

— То де ж вихід? — Волкріс презирливо примружилася. — Відступимо, так і не розпочавши битви? І це називається рятувальною операцією? Ти розчаровуєш мене, Карле Фрідріху.

Але Гумбольдт не відреагував на виклик.

— Можливо, існує інший шлях, — сказав він.

— Про що ти? — Волкріс допитливо поглянула на вченого. — Ми або стаємо до бою, або тікаємо назад, третього не дано.

— Третє завжди є, треба тільки не лінуватися думати.

— Якщо ти збираєшся щось зробити, роби це швидше, — раптом втрутилася Еліза. Вона стояла трохи осторонь, прислухаючись до звуків у тунелі. — Мені здається, вони вже йдуть.

І справді — з дальньої частини галереї чувся суцільний шум.

— Тоді не будемо гаяти часу.

Гумбольдт вихопив ніж і підійшов до щойно вбитої комахи. Могутнім ударом він увігнав лезо в черево чудовиська і зробив довгий надріз навколо нижньої частини його тіла. Різкий ривок — і в його руках якийсь фіолетовий міхур. Важкий запах почав ширитися тунелем.

Оскар прикрив ніс рукавом.

— Бога ради, що це таке?

Вчений підняв міхур якнайвище, і Оскар побачив, що в ньому якась рідина. Спрямувавши на себе загострену частину відсіченого органа, Гумбольдт несильно натиснув на неї. Легкий серпанок оповив його голову і плечі — немов він обприскався туалетною водою з флакона з розпилювачем. Жахливий запах багатократно посилився.

Волкріс з огидою принюхувалась.

— І це повинно нас захистити? Що це взагалі за гидота?

— Це екзокринна залоза, що виробляє гормони, які комахи виділяють у зовнішнє середовище, — пояснив учений. — З їхньою допомогою ці тварюки розпізнають одна одну. У них нікудишні зір і слух, зате чудовий нюх. Усі комахи, що створюють суспільство, мають такі органи. Кожен, хто пахне інакше, вважається ворогом і підлягає знищенню.

— І значить, ми тепер пахнутимемо, як вони? — запитав Оскар.

— У цьому вся суть, — квапливо сказав Гумбольдт. — Нічого роздумувати — підходьте по одному!

Першими до нього підступили жінки, потім Оскар, Пеппер і Босуелл, а останніми — Юпан та його воїни.

— Будемо сподіватися, що ви не помиляєтесь, — сказав Макс Пеппер, на обличчі якого був написаний ледве приховуваний страх. — Інакше з нами не особливо церемонитимуться.

— Дуже скоро це питання розв’яжеться само собою. — Волкріс обхопила обома руками руків’я свого меча, готуючись відбити атаку.

Шум від кігтів і колючкуватих кінцівок лунав усе голосніше. Від цього звуку терпла спина. На додачу підземна луна багатократно його посилювала.

— Заспокойся! — Еліза обережно погладила Оскара по плечу. — Все буде добре. Просто заплющ очі.

Але якраз цього Оскар зробити не міг. Або не хотів. Він повинен бачити, що до нього наближається. Зціпивши зуби і відчайдушно напружившись, він чекав.

Шум чувся вже зовсім близько. Раптом він помітив невиразний рух на межі темряви і світла, що його відкидали смолоскипи. Мешканці Нижнього світу суцільною лавиною поволі посувалися вперед, ворушачи вусиками і нюховими щупальцями, немов обстежуючи повітря тунелю. Їхні хапальні кінцівки нервово сіпалися. Тепер такий самий шум чувся і з протилежного боку тунелю. Оскар обернувся — і закляк. Позаду них виникла суцільна стіна хітинових панцирів, рогоподібних кінцівок і тисяч очей. Шлях до відступу був закритий. Вони були звідусіль оточені.