Місто заклиначів дощу

Оглавление

Сонце так сліпило, що довелося прикласти долоню дашком до лоба, аби хоч щось розгледіти. Спочатку внизу нічого не було видно, крім трьох невеликих літальних апаратів, що стрімко летіли на малій висоті над пустелею. Кожним керувала лише одна людина.

— Хто це? — запитав Оскар. — Вони нас супроводжують?

Жрець заперечливо похитав головою, після чого повісив на шию лінгафон.

— Це ті, хто пройшов ініціацію.

— Іні… як ви сказали?

— У нашого народу є звичай: кожен молодий чоловік має пройти певні випробування, перш ніж його визнають за дорослого, — пояснив Юпан. — Хіба у вас інакше?

— Не в такій строгій формі, — відповів замість Оскара Гумбольдт. — У нас кожен доводить свою чоловічу спроможність на свій лад.

— А в чому, власне, полягає ваш ритуал? — Оскар із здриганням пригадав малюнки, які йому довелося бачити в одному з томів у Гумбольдтовій бібліотеці. На них молодим африканським чоловікам протикали дерев’яними кілочками складки шкіри на животі і робили насічки на грудях за допомогою кривих ножів. — Сподіваюся, він не надто кровопролитний?

— Щодо цього можеш не турбуватися. — Юпан усміхнувся. — Чоловіки нашого народу насамперед повинні навчитися линути на крилах вітру. А для цього потрібно побудувати власне судно і пройти шлях до центральних областей пустелі Наска. Там їхні душі возз’єднуються з богами. Відтак вони можуть повернутися до свого народу і стати повноправними членами громади.

Возз’єднуються з богами? Що б це означало?

Оскар не встиг з’ясувати подробиці, як на палубі раптом пролунав вигук:

— Боже праведний, ви тільки погляньте! — перегнувшись через поручні, Гаррі Босуелл показував кудись униз.

Що там побачив фотограф?

Оскар примружився: поверхня пустелі виглядала як скоринка засохлого хліба — біляста, груба, розтріскана. Вдалині здіймалися голі пагорби, на вивітрені схили яких із давніх-давен не впало ані краплини дощу. Важко уявити більш безрадісну місцевість. Та все ж там було щось таке, що абсолютно не відповідало навколишньому пейзажу. Таке чужорідне, що легше було повірити, що ти не на Землі, а на далекій чужій планеті.

Хіба Юпан не згадав богів?

Тільки зараз, дивлячись із висоти, Оскар починав розуміти, про що говорив старий жрець.

40

Зображення, що проступали крізь поверхню пустелі, були неймовірної величини. Їхні дійсні розміри можна було оцінити, поглянувши на повітряні судна, що пролітали над ними, — ті здавалися просто дрібними комашками.

Те, що побачила Шарлотта, змусило її задихнутися від подиву. Внизу простяглося бозна-скільки зображень. Люди, мавпи, кити, рослини і птахи — безліч птахів. Серед них були колібрі, папуги, тукани, кондори, і кожен екземпляр мав розмах крил кілька сотень метрів. У зображення живих істот впліталися геометричні мотиви — спіралі, трикутники й бездоганно прямі лінії, що тягнулися на кілометри вдалину. Весь цей сухий, як стародавній прах, ландшафт був усипаний таємничими малюнками і виглядав (ця думка сяйнула дівчині, як блискавка) майже так само, як малюнки на стінах Печери знань. З єдиною відмінністю — фігури в пустелі були тисячократно більші.

— Ласкаво просимо до Наска — краю, що зберігає заповіти наших предків!

У голосі Юпана звучала глибока шанобливість.

Три малі повітряні кораблі тим часом приземлилися, а їхні пілоти висадилися на землю.

— Що вони збираються там робити? — зацікавилася Шарлотта.

— Молоді люди потурбуються про те, щоб малюнки, зроблені богами, збереглися для нащадків. Їм доведеться усунути пошкодження, заподіяні вітрами, відновити контури й наповнити символи новою енергією. Церемонія триває п’ять днів, після чого вони можуть повернутися додому і створити власну родину.

— П’ять днів у розжареній пустелі? Без води? — Вона ледве могла повірити в це.

Юпан кивнув.

— Так, це нелегке випробування. Трапляється, що молоді люди навіть гинуть під час ритуалу. Але ті, що повертаються, набувають особливого досвіду і знаходять глибоке розуміння світу.

— А як ці зображення з’явилися? — запитала Шарлотта, приставивши до очей бінокль свого дядька. — Вони ж не завжди тут були, правда?

— Це можуть бути геогліфи, — відповів Гумбольдт. — Неглибокі канавки, прокладені людьми по контуру зображення в ґрунті і заповнені матеріалом іншого кольору. Їх можна нанести за допомогою плуга чи навіть мотики. Але дивлячись на ці велетенські картини, важко уявити, яку страшенну роботу зробили для їх створення.

— Люди? — Юпан щиро здивувався. — Цього просто не може бути. Бачите он ту гору на півночі? Решта всіх пагорбів у пустелі має закруглені вершини. Ця ж абсолютно інша. Її вершина пласка, як стіл, а на ній зображення, яким понад дві тисячі років, як вважають наші учені. Але те, що гора має таку форму, не пов’язано з природними явищами. Її вершину просто знесли, і сталося це так давно, що важко уявити.

— Знесли? — посміхнувся Гумбольдт. — Але ж це неможливо! За найгрубішими підрахунками, для цього потрібно було б перемістити понад мільярд кубічних метрів гірської породи…

— А проте, це правда, — заперечив Юпан, — і зараз ви самі в цьому переконаєтеся.

«Хуракан» змінив курс і попрямував до плато, що виднілося ген-ген. У міру наближення до нього, воно здавалося все дивнішим. Вершина чималої гори мала такий вигляд, немов хтось зрізав гарячим ножем верхівку бруска вершкового масла, внаслідок чого утворилася ідеально гладка і пласка поверхня.

— Чорт би мене забрав, — пробурмотів Гумбольдт. — Я починаю розуміти, про що ви кажете, Юпане. Навіть коли б це зробила ціла армія землекопів, усе одно маса вибраної гірської породи мала бути б десь поблизу. А її і сліду нема!