Місто заклиначів дощу

Оглавление

— Ви бачили, Пеппере? Я все-таки здолала її!..

— Ви зробили це! — захоплено вигукнув Макс, віддихуючись. — І як зробили! Такої неймовірної битви я в житті не бачив.

На устах Волкріс промайнула усмішка.

— Виявляється, ваше життя не таке вже багате на враження!

— Можливо, — відповів він. — Але мені вистачає. Давайте все-таки вибиратися звідси. Не знаю, як почуваєтеся ви, але особисто я ситий по горло цією клятою скелею!

35

Лінгафон був схожий на невелику сіру скриньку. На його передній панелі розташовувалося багато важелів і кнопок, а також зеленувата скляна півсфера, яку Гумбольдт охрестив «магічним оком». Раз у раз спалахували й підморгували маленькі лампочки, лунало розмірене гудіння. Під круглим заглибленням у центрі «магічного ока» виднівся напис: «Гучномовець».

Жрець та його оточення обступили мандрівців, уважно спостерігаючи за кожним рухом Гумбольдта, який настроював прилад.

— Зараз буде цікавіше, — сказав учений.

Він відчинив щиток на бічній поверхні лінгафона і витяг звідти два тонкі шланги з прозорими потовщеннями на кінцях.

— Це що таке? — запитав Оскар.

— Тихше, тихше! — зашипів на нього Гумбольдт. — Із цієї хвилини — ні слова більше, інакше мовний накопичувач зіпсується.

Він клацнув тумблером на правому боці панелі. Пролунав пронизливий свист. Індіанці перелякано відскочили, проте Гумбольдт знаками дав їм зрозуміти, що все гаразд. Потім він таким самим способом погукав жерця і запропонував йому надіти на шию шкіряний ремінь, на якому був закріплений прилад.

Спочатку жрець повівся недовірливо, але зрештою набрався духу, зняв накидку з пишного пір’я і надів замість неї лінгафон. Тепер прилад висів у нього на грудях, а заглиблення «магічного ока» розташовувалося приблизно на рівні його губ.

Охоронці і прибічники не зводили очей з безлічі мерехтливих вогників на панелі приладу. Один із них хотів був торкнутися однієї з кнопок, але Гумбольд квапливими жестами і суворим поглядом дав зрозуміти, що цього в жодному разі не можна робити. Потім він узяв обидва шланги і вставив їх кінці у вушні раковини жерця. Бідоласі було дуже моторошно, але він мужньо переніс усі ці таємничі маніпуляції.

— Готово, — стиха сказав Гумбольдт. — А тепер, Шарлотто, час прочитати вітальну мову, яку я тобі вручив.

Дівчина кивнула, дістала аркуш із рукописними рядками й піднесла його ближче до світла. Ясно і виразно промовляючи кожне слово, вона почала читати:

— Рімайкуллайкі…

— Рімайкуллайкі? — Жрець здивовано заморгав.

— Імайналлан кашанкі… — провадила далі Шарлотта.

— Аллілланмі! Куантрі? — Тепер жрець виглядав остаточно збитим із пантелику.

Оскар теж нічого не розумів у тому, що відбувалося. У той час, коли старий говорив, Гумбольдт невпинно крутив якісь верньєри на панелі приладу. «Магічне око» таємничо світилося в напівтемряві.

— Далі, — прошепотів Гумбольдт. — Далі, Шарлотто, ти все робиш чудово.

— Іман сутьйїкі?

— Юпан-н сут’ї, — відповів жрець. Проте Оскарові здалося, що крізь його слова ніби пробивається інший голос — механічний, але цілком зрозумілий.

— …не звуть Юпан, — долинуло з гучномовця.

— Далі, дівчинко, — зажадав Гумбольдт, — як я і сподівався, прилад працює!

— Шарлоттта-н сут’ї, — промовила дівчина, показуючи на себе, і раптом перейшла на німецьку, по черзі показуючи на своїх супутників: — Це мій дядько Карл Фрідріх фон Гумбольдт, знаменитий учений. Це Еліза Моліна і Оскар Веґенер, мої друзі. Ми всі безмежно раді знайомству з вами…

Раптом жрець усе зрозумів. Його очі спалахнули з радощів.

— Анчатан кусікуні ріксіспайкі! — поспішно промовив він, і відразу голос із гучномовця переклав: «Матиму за щастя бути знайомим із вами».

— Працює, чорт мене бери, працює! Розмовляй далі з ним, Шарлотто.

Усі присутні в залі тубільці стежили за дивним ритуалом, затамувавши подих. І справді — те, що відбувалося, повинно було здаватися їм чаклунством. І Оскар чудово їх розумів — йому самому ледве вірилося, що такий пристрій може існувати.

Жрець, поглядаючи на світляну скриньку, відповідав на всі питання, які йому ставила Шарлотта. І що довше тривала їхня розмова, то його мова ставала все виразнішою і зв’язанішою. «Я знаю — ви прибули з далекої країни… країни за морями, — линуло з гучномовця. — Вітаю вас на нашій землі!»

— Не вкладається в голові! — вихопилося в Оскара. — Що за дивовижна машинка! Вона вміє перекладати тільки з кечуа чи з інших мов теж?

— За ідеєю — з будь-якої мови, якою говорять жителі Землі, — відповів Гумбольдт, витираючи хусточкою спітнілого лоба. — Головна проблема полягає в настроюванні. Щоб прилад сяк-так запрацював, перед ним доводиться якийсь час говорити тією мовою, з якої потрібно перекладати.

Оскар посміхнувся.

— Чудова штука. І ніякого зубріння, ніякого заучування тисяч незнайомих слів! Просто настроюєш лінгафон — і можеш запросто спілкуватися з ким завгодно — хоч із зулусом, хоч із тунгусом.

— Ніякий лінгафон не замінить гарної освіти, — заперечив Гумбольдт. — Але нам він, безперечно, стане у пригоді. І не тільки нам, а й будь-якій експедиції. Проте з однією умовою: якщо мені вдасться вилікувати його від дитячих хвороб.

— Дитячих хвороб?

— Ну, по-перше, він погано сприймає різні діалекти однієї і тієї самої мови, по-друге, його збивають із пантелику лайка і жаргонні слівця. А по-третє, він поки що споживає дуже багато енергії. — Учений показав на маленькі акумуляторні батареї, які стирчали в кишеньці його сумки, як патрони в патронташі. — Їх, зрозуміло, можна заряджати знову і знову, але для цього потрібне джерело електрики. Без нього мій апарат мертвий. Залишається сподіватися, що цей народ знайомий з електрикою, інакше взаєморозумінню між нами дуже скоро настане край.