Місто заклиначів дощу

Оглавление

Він запитливо поглянув на жінку.

Волкріс прикусила губу. Зараз вона проклинала себе за те, що проговорилася про своє знайомство з Гумбольдом та їхні стосунки.

Але тепер пізно шкодувати про це. Доводиться визнати, що їй не вдалося переконати Пеппера. Що ж, вона досить довго дозволяла йому помітати собою, а зараз цьому приходить край. Час брати ситуацію в свої руки.

— Ви бос, — з очевидним небажанням сказала вона. — Хай буде по-вашому, хоча я діяла б зовсім інакше… Ох, диявол!.. — її права ступня раптом вислизнула із стремена. — Здається, щось із пряжкою… Їдьте поки вперед, а я за мить вас наздожену.

Волкріс спішилась і почала морочитися із стременом.

Макс кивнув і повільно поїхав угору по стежці. Вона почекала, поки редактор сховається за найближчими деревами, і за лічені секунди затягнула стремено.

Все це дозволило Волкріс хоч би на короткий час залишитися наодинці з собою і внутрішньо зібратися. Гумбольдт бачив її, а цю людину не можна недооцінювати. З усіх чоловіків, яких їй доводилося зустрічати, тільки він здавався цій жінці рівним їй. Уже в монастирі його майстерність воїна справляла сильне враження, і слід було виходити з того, що за минулі роки він його не тільки не втратив, а й удосконалив.

Поміркувавши, вона зупинилася на комбінації із сюрікенів, дротиків та ласо. Плюс кольт сорок четвертого калібру. Взагалі-то, до вогнепальної зброї Волкріс ставилася зневажливо, але тут випадок особливий, і без нього не обійтися. Прикріпивши спорядження до сідла так, щоб у будь-яку мить можна було ним скористатися, вона прикрила свій арсенал ласо, легко злетіла в сідло і галопом помчала услід за Пеппером.

Наздогнавши редактора, жінка насамперед узялася за ласо. Кілька свистячих обертів у повітрі над головою, точний кидок — і петля намертво захлеснулася навколо Максового корпуса. Відтак — короткий ривок.

Здивовано скрикнувши, Пеппер вилетів із сідла, а його рушниця з брязкотом покотилася по камінню. Волкріс скочила на землю й кількома точними рухами зв’язала свого «боса».

— Невеличкі зміни в штатному розкладі, — сказала вона у відповідь на його приголомшений погляд. — Я не можу допустити, щоб ви й надалі нас втримували. Вандербілт найняв мене не для того, аби я сиділа склавши руки. З цієї хвилини операцією керую я, а отже, дію так, як визнаю за потрібне.

Без найменшого зусилля Волкріс звалила тіло свого супутника поперек сідла, прив’язала його ласо й заткнула рота нещасного редактора кляпом, потурбувавшись лише про те, щоб він не сповз додолу і не виплюнув кляп у найбільш непідходящий момент. І хоч як звивався Макс, намагаючись виборсатися, все було дарма.

Наостанок Волкріс підібрала з землі його рушницю і приторочила її до сідла свого коня зі словами:

— Вам, Пеппере, вона більше не знадобиться!

Відтак вона скочила в сідло, спіймала поводи Максового коня й пустила обох скакунів чвалом.

25

— Ми повинні негайно покинути це місце. У вас усе готово? Швидше, швидше, друзі!

Гумбольдт похапцем розсовував по сумках і пакунках усе, що траплялося під руку. Фотографічну пластину він запхнув до внутрішньої кишені свого похідного сюртука, а потім із клацанням розкрив свій саквояж зі зброєю. Перед Оскаром постав цілий арсенал знарядь убивства. Вийнявши свій випробуваний багатозарядний арбалет, учений перевірив, чи є стріли в барабані автоматичного заряджання.

— Що ти там угледів? — У голосі Шарлотти чувся неприхований переляк.

— Це Волкріс, — відповів Гумбольдт. — Вона менш ніж за дві милі звідси і теж помітила нас. Вона знає, що тут, у цій ущелині, ми як миші в мишоловці. Тікати нам нікуди, лишається одне — захищатися…

— Еліза знає, де починається таємна стежка, — випалив Оскар. — У неї тільки що знову було видіння!

Гумбольдтова рука завмерла в повітрі.

— Ти серйозно?

— Це десь зовсім поруч.

— Де саме?

— Я дізнаюся, як тільки ми опинимося поблизу, — промовила Еліза. — Я мала контакт із Босуеллом і зрозуміла, в чому тут річ.

Гумбольдт якусь мить вагався, вирішуючи, потім коротко кинув:

— Добре. Принаймні, варто спробувати. Вперед!

Еліза скакала на чолі кавалькади — тільки вона могла розпізнати приховані знаки, за якими можна знайти вхід на стежку. Шарлотта й Оскар їхали за нею, а Гумбольдт прикривав супутників іззаду.

Дорога як і раніше йшла вгору, а місцевість навколо ставала все більш дикою і непрохідною. Власне, і дорогою це вже не можна було назвати. Всюди громадилися тріщинуваті брили гірської породи, які доводилося об’їжджати, щоб мули не поранились.

Вони не проїхали й кілометра, як шлях їм перепинила величезна скеля — немов добра половина сусідньої гори впала прямо в ущелину. Під’їхавши, втікачі побачили біля підніжжя скелі вузьку розколину, з якої витікала стрімка Колка. Зліва від потоку виднілася якась подоба карнизу, і всім довелося спішитися, щоб провести мулів через небезпечну ділянку.

Розколина виявилася глибокою печерою. Тут стояв сильний шум — води річки з гуркотом тягнули в руслі безліч дрібного каміння. Із склепіння звисали кошлаті пасма вологолюбного моху, а повітря було насичене найдрібнішими краплями води, від яких карниз, по якому рухалися подорожні, ставав неймовірно слизьким.

На щастя, за півсотні метрів показався вихід. Розколина залишилася позаду, і перед ними відкрилася широка улоговина з півкілометра в діаметрі. Річка перетинала її посередині, а решту всього простору вкривало нагромадження великих і малих кам’яних брил. Дивно, але багато з них мали правильну форму і здавалися створеними рукою людини.