Місто заклиначів дощу

• Предыдущая
• 16/94
• Следующая

Крізь отвір можна було побачити, що його камера, подібно до чашечки осиного гнізда, ліпиться до прямовисної стіни. Навколо висіло безліч таких самих «коконів» — і зовсім маленьких, і досить великих. Усі вони сполучалися між собою драбинами, підйомними і висячими мостами, якими час від часу переміщалися якісь постаті. Але вони були так далеко, що він не міг роздивитися як слід. Коли-не-коли під його ногами пропливав один із цих дивовижних повітряних кораблів. Серед них були витончені і стрункі, немов океанські яхти, але деякі здавалися важкими й незграбними, як шхуни-вугільники біля берегів Англії.

У такі миті він затаював подих. Справжнє чудо: цей дивовижний народ переміщався в повітряному просторі так само легко, як заможні ньюйоркці на своїх вітрильниках крають щонеділі води Гудзона.

Але найбільше гнітило Босуелла не ув’язнення, а те, що за весь цей час йому жодного разу не вдалося поглянути на обличчя своїх «господарів». Він не знав, які вони з себе, у що вдягаються, які прикраси носять. Він не раз намагався влучити мить, коли йому приносили їжу, але з цього нічого не виходило. Немов його тюремники достеменно знали, коли він спить, а коли не спить.

Отож, єдине, що йому залишалося — вид через отвір у підлозі «кокона».

Зненацька Гаррі помітив, що його окуляри кудись запропастились. Він пошукав їх під нарами, але там їх не було. Примружившись, він короткозоро оглядівся. Через щілини плетеної з очеретяних стебел покрівлі в хижку просочувалися сонячні промені, розсіюючи сутінь. Раптом у дальньому кутку щось блиснуло — промінь упав на метал оправи. Він уже зібрався піти туди, як раптом відчув незвичайний запах.

Дим! Його було стільки, немов десь поблизу розпалили багаття.

Він знову примружився, вдивляючись у куток. Із-під лінзи окулярів тонкою цівкою піднімався синій димок. Гаррі став накарачки й підповз ближче, намагаючись збагнути, що відбувається. Ну звичайно ж: одне зі скелець, на яке впав сонячний промінь, зібрало його в точку й підпалило очерет. Наступної миті здійнявся крихітний язичок полум’я. Він уже готовий був погасити його, хлюпнувши водою з глиняного ковша, але раптом йому зайшла в голову одна думка.

Обережно піднявши окуляри, він почав повільно переміщатися по хижці, спрямовуючи сонячні промені через скельця на переплетення сухих стебел. Зрештою йому вдалося викликати в кількох місцях маленькі пожежі. На щастя, очерет займався неохоче, зате добре тлів, даючи при цьому зовсім небагато диму, який напевно виказав би його. У результаті, витративши цілу годину, йому вдалося перетворити частину підлоги «кокона» на вугілля і попіл.

Мокрий від поту, але задоволений собою, Гаррі відкинувся назад. На підлозі перед ним чорніло коло діаметром близько вісімдесяти сантиметрів. Він начепив окуляри і спробував ногою ослаблену вогнем ділянку підлоги. Пролунав негучний хрускіт.

У ньому спалахнула надія.

Він натиснув ще раз, уже сміливіше. Хрускіт почувся гучніше, «кокон» затремтів. Залишалося лише молитися, щоб його спробу втечі ніхто не помітив. О, якби йому вдалося сильніше натиснути на цю ділянку підлоги!

Він опустився на праве коліно, перенісши на нього всі вісімдесят три кілограми своєї ваги, і злегка підстрибнув. Підлога затріщала, волокна, з яких її було сплетено, луснули в багатьох місцях, проте все ще опиралися його зусиллям. Наступного разу має обов’язково вийти!

Відчуваючи, як долоні спітніли від хвилювання, він повторив ту саму операцію — і його нога провалилася у проламаний отвір, а сам він мало не шугнув за нею, але зумів утриматися.

Гаррі обережно витягнув ногу й відповз убік. Серце шалено калатало. Перед ним зяяв широкий отвір у підлозі.

Він ледве зумів стримати крик радості. Тільки б ніхто не наскочив сюди!

Він прислухався. Навколо все було спокійно — ні криків тюремників, ані метушні. Проте він усе-таки почекав кілька хвилин, щоб остаточно переконатися в цьому.

А потім нахилився вперед і просунув голову в отвір у підлозі.

7

— Ні!

Елізине обличчя було вкрите дрібними крапельками поту. Її руки, що вчепилися в мідну пластину, тримали її так міцно, що кісточки пальців побіліли від напруги.

Оскар, який зручно влаштувався в глибокому кріслі з підголівником і цілком заглибився у «Життя тварин», перелякано одірвався від книги.

— Ні!!!

Гумбольдт підвівся зі свого стільця і занепокоєно поспішив до Елізи. Стіл, який йому довелося обійти, був завалений картами й документами, необхідними в дорозі. Йшли останні приготування до майбутньої експедиції.

Минулі дні були особливо напруженими. Оскару доводилося виконувати купу доручень ученого і супроводжувати його під час поїздок за спеціальним спорядженням та устаткуванням. За цей час він устиг забути, ким він був раніше і звідки він родом.

Але тепер збори закінчувались. Незабаром вони вирушать у дорогу, а Оскар все ще не прийняв остаточного рішення.

Гумбольдт гладив Елізу по руці, намагаючись її заспокоїти. Він хотів узяти пластину з її рук, але вона так учепилася в неї, що гострий край металу врізався в шкіру, виступили краплі крові. Оскар поспішно відклав книгу й кинувся до них.

— Прошу тебе, відпусти! — Гумбольдтів голос звучав м’яко, але наполегливо. — Поверни її, будь ласка, на місце.

Проте його слова не подіяли. Жінка тремтіла всім тілом.

— Елізо! — промовив учений майже суворо. — Негайно віддай її мені!

Нарешті вона почула. Еліза підвела голову; невидющий погляд жінки був спрямований удалину.

• Предыдущая
• 16/94
• Следующая