|
Оценить:
|
Смарагдова планета
- Предыдущая
- 15/87
- Следующая
15
«Ось чому текли сльози по зморщених щоках Лося. Пташка співала про ту, що залишилася поза зорями, й про сивого зморщеного старого мрійника, який облетів небеса».
Через те читання, співання й тупотіння мимоволі прокинулося районне начальство. Світла воно не вмикало, та й входити до квартири побоювалося. Отак всю ніч й слухало: «Не нужен мне берег турецкий, и Африка мне не нужна…»
Вранці під дощем, без піджака й парасольки Федір Федорович пішов до «Продмагу», де попросив продати чорну мотузку для білизни. Варка Степанівна злякалася і відповіла, що в магазині і в підсобці також, аніякої мотузки нема. «От вам хрест, Федоре Федоровичу. Випийте горілочки, бо наскрізь промокли».
Але Федір Федорович і за ліпших часів не пив, хіба що пляшку на чотирьох у кущах бузку. Тоді попрямував до обшарпаного порожнього універмагу, але Варка Степанівна встигла там попередити:
— Чорної мотузки не продавати! І ніякої взагалі!
До його приходу всі мотузки поховали, і універмаг геть спорожнів. Але Федір Федорович й тут повівся пристойно і навіть не вимагав книжок для скарг.
Зрештою, він не збирався перелицьовуватися з донкіхота на бонапарта, аби помститися за книжки, віддані на поталу, й трощити районне керівництво, він пройшовся порожнім універмагом і натрапив на краватки. Вибирав найдовші і чомусь кольору хакі. Придбав три штуки й з тим повернувся назад.
Вдома Федір Федорович зв’язав краватки морським вузлом. Третя не знадобилась, виліз зачовганими черевиками на полірований стіл й почав знімати люстру. Стеля була низькою, наче для того й спроектована. Акуратно відчепив проводку, зняв люстру і провірив надійність гака. Той тримав мертво — Вовчик-електрик, мабуть, уперше в житті не схалтурив.
Вибір правильний. Й справді, що залишалося робити Федору Федоровичу? Перевтілитися на Бонапарта, в’їхати на жеребці до Сан-Франциско чи піти працювати начальником штабу цивільної оборони цукрового заводу?
Все правильно.
І Федір Федорович почав вив’язувати зашморг.
«Здається, все в готовності за номером один.»
Одним ривком вимахав на стіл, рішуче, теж морським вузлом прив’язав зашморг до гака.
Стоп-кадр! Годилося б написати передсмертне послання Дон Кіхота скіфським запорожцям й висловити все, що про них думалося.
Для такої акції потрібні олівці і папір, зауважив сам собі.
Та поки він шукав олівця, на підвіконні спантеличено задзеленчав зіпсований «вічний двигун»… Як він там опинився? Цілком ймовірно, Федір Федорович поставив його туди? Може, й так. Між іншим, приватизовані речі любили Федора Федоровича — вогнегасник, чорно-білий телевізор, саморозкладне крісло і навіть геть зіпсований «вічний двигун», який залементував, аби врятувати Федора Федоровича від наглої смерті. І олівець теж неспроста заховався під подушкою Аеліти…
Федір Федорович й гадки не мав потовкти будильника на своїй голові. Він чекав, коли той нарешті вщухне. А той, ніби накручений «на вічність», все волав і волав… Хіба повішаєшся під такий затяжний дзвін у вухах…
Федір Федорович підійшов до вікна і прихильно, мов вірного пса, погладив зіпсованого будильника, який відразу замовк.
«І дощ наче вщух…», — визирнув у вікно Федір Федорович. І ще він побачив крізь шибку, як на новий заасфальтований майданчик, що вже потроху перетворювався на смітник, в’їздив довгастий запилюжений автомобіль.
«Ролс-ройс» — визначив Федір Федорович, продовжуючи пестити будильника.
Із брудного «ролс-ройса» поважно вибралася опецькувата буржуазного вигляду особа з вишуканою тростиною. Шанобливо зустрічало її все районне начальство. Матуся тримала над заморським гостем чорну парасолю, а Людмила Петрівна перекладала:
— Містер Герберт Уеллс запитує, і що ви тут натворили у в імлі за сімдесят п’ять років?
— Чудово! Скажіть йому, що ми неодмінно покажемо наш цукровий завод, — вигукнув хтось із керівництва.
Тим часом до квартири Федора Федоровича вбігла Варка Степанівна із телеграмою з Міністерства закордонних справ і несамовито повідомила:
— Федоре Федоровичу! До нас Герберт Уеллс приїхали!
Олександр Левченко
ПЛАНЕТА БРАТЕРСТВА
Фантастична повість
ЧАСТИНА ПЕРША
Свідомість повільно вибиралася з лабет смерті. Розщеплена могутнім ударом на міріади найдрібніших частинок, вона б неминуче розсіялась по безмежному простору небуття, якби відразу після вибуху не ввімкнувся уцілілий Життєвий Центр. В усі боки від нього полинули діловиті, позбавлені метушні та зайвих емоцій сигнали: Ця ділянка працездатна? Підключайся до Центру! Тут пошкодження? Зачекай, в міру можливостей будемо налагоджували!». Розпорошені краплинки свідомості, відчувши раптом взаємний потяг, почали конденсуватися в більші краплі, ті — зливатись одна з одною у ще більші, і ось уже з’явилась невеличка кулька, що стала центром загального притягання. У її мутних, але чистіючих з кожною новою краплею глибинах зародилось якесь збурення і, ще не оформлене ніяк і ні в що, билося об внутрішню поверхню кулі, як рибка об стінки тісної банки, все міцніючи, наростаючи, складаючись поступово у німе запитання: «Що… хто… хто я… хто Я?». Відповіді поки що не було, однак її неодмінно дасть та вища сила, задля відродження якої невтомно працює Життєвий Центр. Пок, пок — вливаються в кулю нові краплини, невідворотно наближаючи критичну мить. «А… е… ей… ар… аре…». Пок, пок, ще трішки, пок, ще раз пок…
- Предыдущая
- 15/87
- Следующая
