Смарагдова планета

Оглавление

— Отже… — подалась пані вперед…

— А отже, кожне покоління тут має бути начебто першим, відірваним від усього, чим жили предки, від мудрості їх. І тоді — одне з поколінь можна буде взяти й виростити таким, як потрібно нам. Йому… Щоб жило воно лишень заради спокою і багатства, і похоті тілесної, а все інше визнавало за дурощі, і скінчиться тоді високий лет духу стражданнями страшними. І весь світ земний стане однорідно-бездуховним, і тоді Другий відступиться від цього світу…

— Нарешті я зрозуміла тебе до кінця, Учителю! — протяжно, і це змусило мага насторожитись, заговорила Зоф’я. — Нарешті… — Несподівано не стримавшись, вона вдарила кулачком по крученому підлокітнику. — Що ж! Зв’язана я страшною клятвою перед ним — виконувати твої накази. Вирвав ти її у мене, дівчиська, коли ми на мерзотному шабаші біснувалися довкола чорного цапа! Але не змушуй мене вбивати юнака хороброго й чесного, нікому він зла не чинив.

— Досі у мене були сумніви, — тихо, майже покірно відповів маг. І враз стрельнув жовтими жаринами очей. — Але тепер знаю: поквитаєшся з ним саме ти!..

… У низенькій, геть закіптюженій хаті смолокура, де заховали до часу козаки хворого Степана з донькою, над піччю-кам’янкою понахилялися зачудовано Настя та Єврась. Безсонною для них була та ніч. На розісланому кожусі корчився й стогнав відун, його знову била пропасниця. Настя хоч і дуже боялася за старого, але й тут не втерпіла, щоб не похизуватися своїм знанням.

— Якби рани були свіжими, можна було б вигоїти листям подорожника або калини, а ще можна накапали в рани соку з квітів коров’яку. А так краще взяти відвару липової кори на молоці, настою ромашки або можна смоли-живиці з воском і салом…

— Взяти, взяти! — чухаючи потилицю, перебив її Чернець. — Піди, візьми поночі в лісі! Нема у нас ніяких ліків, окрім води тієї. Але і її кіт наплакав…

Обоє замислились… Але скоро спохопилась Настя.

— Слухай! Батько казав, що ту воду кип’ятити треба, тоді її сила збільшується востократ!..

Настя приставила до вогню горня, і Єврась вилив усе що було, до останньої краплини.

Скоро в зовсім іншому місці, а не в закуреній хатці знайшли себе козак і дівчина. Начебто стояли вони на краю високого обриву над спокійною синьою рікою. Справа круча давно обсипалась, і вела до води утоптана дорога. За єлейною на рівнині колосилися стиглі хліба, смагляві темно-кучеряві люди, майже голі, тільки на стегнах пов’язки — старанно жали серпами. Обабіч поля стояли великим колом розмальовані оселі в два поверхи, друге коло таких же чепурних хат виднілося за першим. Між ними зеленіли сади… Миром і щиросердям дихало це велике село… та де там — місто, місто кільцевих вулиць, воно пестило зір чистими барвами візерунків на стінах: цегляно-червоною, жовтою, чорною!.. Єврась з Настею помічали кожну дрібницю: і бронзовий серп, що лежав на польовій стежці, і черепки глиняного посуду в ямі, куди, вочевидь, господарки зносили сміття. А поглянути вниз… Здалося, повітря з розпростертої річкової далечіні щедро виповнює груди! Дорога закінчувалася біля простого, з горбилів зробленого, причалу. Вервечка смаглявошкірих городян, схожа на мурашиний похід, несла і складала на поміст клумаки з зерном. З річки ж підходив боком корабель.

Незвичним було те судно, велике, немов турецька галера. Мало воно лише одне пряме вітрило, зате ворушило з боків десятками довгих весел. На випнутому вперед носі було намальоване розкрите око, на кормі прилаштовані великі вкриті позолотою бичачі роги.

— Поглянь-но, — шепнула, оговтавшись, Настя. — Ані валів, ані огорожі місто не має, і мешканці не озброєні… Виходить, не завжди воювали у нашому краю. Може, колись знову так буде?..

Пальці дівчини боязко торкнулися Єврасевої руки — але той не відповів, жадібно розглядав видиво. Відчув козак — глибока, незміряна давнина постала перед ним… Почекавши хвильку, Настя зітхнула і відняла руку.

Голосний покрик відволік їх… Мов нічого й не було, сидів на припічку старий знахар, та й похитував зачаровано головою, спостерігав, як приставав бичорогий корабель до берега.

IX

Вранці того ж дня небо хмарилось, обіцяло негоду… Дарма стріляли канчуками, кричали нестямно й погрожували карою наглядачі. Робота на каналі завмерла…

Уже не менше, як півверсти вглиб розчистили широку смугу, безжально викорчовуючи предковічний ліс. Поміж голих пісків та пеньків проліг великий рів, дно його підплило вологою.

Досі, не перестаючи, корчували, рубали, копали мужики Щенсного, до циганського поту ганяли важкі грабарки. Та на підході до озера лопати наткнулись на суцільний камінь, і такий міцний, що й лом на ньому не залишав бодай подряпини.

Навіть найскаженіші служебники швидко зрозуміли: ні мордачами, ні лайкою справі не зарадиш. Кинувши реманент, посідали землекопи під високими відвалами. Сміялись, баляндраси точили, неквапом жували хліб, хто й винцем запивав, неначе вибрався на відпочинок.

З насипу, за непрохідними хащами, за ядучо-зеленим болотом уже видніло озеро пам’яті — те, що не сьогодні-завтра витече в Дніпро, щезне без сліду, давши змогу гостям Щенсного на рознаряжених човнах підпливати до самого ґанку.

Задеренчало на шляху, і під’їхав до берега каналу віз, запряжений парою битюгів. Висока з дощок споруда хиталася на ньому. Злими червоноокими вороними правував худорлявий, в коричневому жупані й високому капелюсі. майстер-іноземець. Бував він тут не часто, ніколи не кричав, не сипав лайкою, не замахувався палицею з діамантовою зіркою. Ходив тільки, ледь накульгуючи, водив нігтем по схемі, й стиха віддавав накази помічникам. Та неначе холод цвинтарний наповзав за ним, і боялись робітники сумирного майстра гірше за будь-якого мамулу… Оце й зараз швиденько позгрібали у вузлики недоїдки, поскидали брилі, попідводились землекопи, служебники набрали поважного виду, заламали шапки, прагнучи улестити «німця».