Смарагдова планета

• Предыдущая
• 57/87
• Следующая

Помовчавши, додав:

— Так, це місце якраз для тебе.

Більше він нічого не робив і нічого не розглядав, а пострибав назад, аби не хвилювалися вдома. Стрибав уже неквапом, відпочивав скільки хотілося, і шлях не здавався йому важким.

Тим часом удома навіть не помітили його відсутності, й другого дня хлопчик знову подався до того урочища. Тепер він побачив ніби велику кротовину посеред озерного логовкща і, спустившись униз, присів біля неї. Зблизька то виявилася купа ріні, яка збільшувалася на очах, ніби хто вивертав її з землі ритмічними поштовхами, камінчики скраю вже обсохли на сонці, а ті, що всередині, були мокрі, хлопчик узяв один і, понюхавши, замружився від насолоди. «Ага, — сказав він. — Ага! Все правильно. Усе як треба».

Він і надвечір сюди навідався і побачив, що найглибша виямка у котловані заповнена, а посеред неї крутиться шум, ритмічно здригаючись, ніби від поштовхів потужного серця, що билося вглибині. Навколо стояв дзвінкий шерех, відлунюючись у спорожнілих глечиках мушель, але від того тиша здавалась іще глибшою, а знівечена, витирлувана машинами місцина іще мертвотнішою. Хлопчикові стало маркітно, але він вирішив на те не зважати, а краще скупатися: адже це було його море, і воно не могло заподіяти йому чогось лихого. Кількома порухами рук хлопчик перетнув його вздовж і впоперек, вода здавалася занадто холодною, але плавалося в ній на диво легко: то було таки ж нормальне море, хоч і маленьке, по його дну поміж кущиків деревію та споришу вже сновигали крабики, а над ними гойдалися якісь невиразні тіні. Може, медузи?

Потім хлопчик три дні не ходив до урочища, бо надто боліли ноги; лежачи з транзистором на грудях, чув, як сусідка розповідала матері, що у Гарячій Балці знов з’явилося озеро, воно, може, й на краще, бо через цих меліораторів ночі стали холодні, й кавуни вже не родять, як раніш. Погано лиш, що льохи та погреби затоплює, раніш такого не було — що з цим робити?

— То не озеро, — не втерпів хлопчик. — То море. Його прогнали, й воно прибилося до нас.

— Ой, хоч при батькові такого не кажи, мудрагелю мій любий, — зітхнула мати й погладила хлопчика по голові.

Втішений ласкою, він її послухався й надалі вирішив ніколи про те не говорити.

Отак минуло ще три дні, а потім уночі всі збудилися від собачого валування й коров’ячого реву, вибігли на вулицю, чекаючи підземного поштовху, але земля стояла незрушно, а під ногами хлюпотіла вода, що невідь-звідки взялася. Роззувшись, люди бродили в ній, перепиняючи один одного, аби висловити своє здивування; споконвіку в їхніх степових районах ніхто не чув про повені — що ж це таке, звідки взялося, трубу прорвано яку чи що? А вода прибувала й прибувала від того краю села, де була Гаряча Балка, заповнювала всі ковдобини, всі ями, піднімалася на очах, густо вилискуючи супроти місяця. Може, й далі дивилися б на неї люди, заворожені незвичайним видовищем, але в темряві пролунав голос хлопчика. Він тіпався на руках у батька й кричав так, як завжди кричать діти, що вчинили велику шкоду — вчинили ненароком і тому не чують за собою провини, але знають, що дорослі ніколи їм не повірять, та й шкоди від того не поменшає.

Аж тоді всі зрозуміли, що треба рятуватися.

Михайло Мартинів
КООРДИНАТОР
Фантастичне оповідання

Рука звично вивела на рожевому папері анкети: «Координатор дванадцятого ступеня». Такі ж слова засвітилися на екрані дисплея перед агентом. Обличчя його видовжилось, і він ледве не вдавився яблуком, яке щойно з’їдав з неймовірною швидкістю. Ще за секунду зірвався з місця і зник за сталевими дверима. Я зрозумів свою помилку, та вже пізно було щось змінити. Зрештою моє рішення остаточне, тому можна дозволити собі розпочати нове життя так, як його повинна розпочинати кожна нормальна людина — з великої помилки.

Двері рвучко відчинились. Вбіг товстун в обшарпаному, пом’ятому, колись дорогому костюмі, сліпучо-білій сорочці з червоною краваткою. Весь його вигляд свідчив, що товстун знав кращі часи і ще не втратив надії повернути їх. Обличчя його випромінювало радість, а очі обмацували мене чіпким напруженим поглядом. Я знав такі погляди. Вочевидь, у ті кращі часи товстун обіймав високу посаду, дбав про інтереси держави. Такі люди ніколи не втрачають форми.

— Катрич, — коротко відрекомендувався він, — а це — агент Вазов. Те, як він вимовив слово «агент», підтвердило мою думку щодо його минулого.

Вазов легенько вклонився і почав хрумати чергове яблуко.

— Він на дієті, — пояснив Катрич. — Цілими днями лише яблука, тільки на вечерю — три біфштекси і дві пляшки пива.

— Га-га-га-га! — вибухнув оглушливим реготом Вазов.

Від того сміху задеренчали шибки, затремтіли квіти у великій неоковирній вазі посеред столу.

— Два біфштекси! Два! Га-га-га!

Катрич метнув повз мене гострий погляд. Я не озирався, проте «бачив», як за моєю спиною тихо відчинилися масивні лаковані двері, повільно зайшло двоє молодиків у сірих «трійках» і м’яких капелюхах — така мода ніколи не минає — і стали обіруч мене. Кожен тримав правицю в кишені…

Я спокійний. Відпрацьована десятиліттями безперервних тренувань — жахливих, виснажливих тортур, перед якими блідне свята інквізиція — моя система самозахисту діє автоматично, безвідмовно і, що найгірше, безжалісно. Я можу спати, можу накуритися опію, бути п’яним, як чіп — а система діятиме без жодного зусилля волі, без жодного імпульсу свідомості. Це не теорія. В найскладніших ситуаціях система жодного разу не підвела. А таких ситуацій було чимало на моєму довгому віку. Такому довгому, що початок його загубився в золотистому мареві часу, а кінця бачити я не хотів. Міг, але не хотів. Це для мазохістів — знати свій останній шлях.

• Предыдущая
• 57/87
• Следующая