Смарагдова планета

Оглавление

О, Господи! Куди це він утрапив? Між двома стовбурами липка павутина, завтовшки з рибальську сіть, — це ж який має бути павук?! Безглуздо смикатись: павутиння ще більше сповиває його, шпетно обпікаючи шкіру.

З верховіття, з колодязя блідого неба опускається мінлива тінь… Власник павутини? Без оперття, вниз головою ширяє над Єврасем розпатлана жінка, лиця не видно… Не встиг Єврась зметикувати — чи ворог, чи друг — як його руку, мов сталеві лещата затисли ніжні пальці й потягли геть із западні… Лопались беручкі пута, і от впав козак на м’який мох. Відчувши волю, знов кинувся до Дніпра, на долоні в нього скнів вдавлений слід від гранчастого каменя, що був на персні його рятівниці.

Прямо по гнилистій мілководній заводі біг Єврась, коли його вхопили за комір. Нелюдським ривком Чернець вивільнився, роздерши сорочку, але не втримався на ногах і впав долілиць в смердючу калюжу… Голими, без шкіри, кістлявими пальцями хтось намагався повернути йому голову.

Та знав Єврась, що коли силоміць рознімуть повіки і зазирнуть у очі — душа загине, тому несамовито пручався, вирішивши, краще вмерти, захлинувшись жабуринням і намулом…

… Гей, ви мені не пани,
А я вам не хлопець —
Догадайтесь, вражі сини,
Що я запорожець!

Що це!? З досадливим сичанням його відпустили, він може оглянутись довкола. Мугикаючи пісню, їде вершник попід верболозом: кобеняк на ньому довгий, люлькою попихкує з-під напнутого каптура. За ним ще — ступою, ступою, по коліно, по живіт у вранішньому тумані пливуть коні. Хитаються у сідлах молоді вершники.

— А кого це Бог приніс? — неголосно, сиплувато і до щему знайомим голосом запитує головний. — Пугу, пугу!..

— Козак з Лугу! — задихаючись, ледве промовив Єврась.

— Еге, то це Чернець! Друзяка!..

Кіннотники оточують його, вожак зістрибує і в обійми згрібає мокрого Ченця, котрий ледве тримається на ногах. Рідні, пропахлі тютюном і порохом вуса нижче підборіддя…

— Хто це тебе так, га? Хіба що сам сатана може наслати на козака такого переполоху!

Підвели Єврасеві коня, посадили, накинули плащ — а він все озирався на ясніючі крони узлісся, на клуби туману, що сліпо виповзали з лісу.

… Ой їв же я сласно,
Та ще їсти буду —
Таки ляшкам, синам вражим,
Поки жив, не забуду!

VIII

Рано-вранці старий Учитель майже пошепки, але з нещадною уїдливістю дорікав пані Зоф’ї. І хоч він стояв шанобливо, а шляхтянка розсілася в кріслі, — було видно, хто тут наставник, а хто — недбала учениця.

— Ах, любов, любов! — глузував «німецький майстер». — Що вона робить з людьми? — Злочинець, плебей ставить під удар всю нашу справу, а ти зустрічаєш його, як коханця, і тільки мій нежданий (маг наголосив на цьому слові), нежданий візит завадив гріхопадінню, за яким, можливо, сталося б непоправне… Чи таки сталося? Адже ти й далі допомагаєш йому на кожному кроці… Запам’ятай: ставши підневільною жалюгідного раба, зраджуєш і мене, і того, хто стоїть за мною! А таке не прощається.

Опустивши очі долу, Зоф’я запитала з удаваною наївністю:

— Та невже і ти, великий чаклун, і той, хто за тобою, так боїтеся жалюгідного раба?

— Облиш! — презирливо скривив рота Учитель. — Не шмаркач небезпечний, — дар, яким мимоволі наділила його доля і може наділити черв’яків, подібних до нього… Кожен, хто приторкався до озера, мусить бути знищений!

— Але ж і я в тому озері купалася, і воду пила з нього — чому ж твоя милість не звертає свій гнів на мене?

— Не дорівнюй! Сила, що тобі дана, буде спрямована на інше, на вищі цілі. Для того ти й вихована, й прилучена до таємного…

— Ти переконаний у цьому? Гаразд! — Шляхетський гонор озвався в Зоф’ї, учениця вже не слухала повчань, а кидала виклик: — Якщо зло не в самих чарах озерних, а в тому, що ним можуть оволодіти необізнані, — навіщо ж тоді твій канал? Збери усіх, до кого маєш довіру, ми поринемо в купіль сили і вийдемо звідти, рівні демонам! Хто проти нас? Будь-яку силу пустимо за вітром…

— Звичайно, ви пустите, — мовив Учитель і стомлено сів, спираючись на костура. — Але ж у кожного демона будуть серед смертних улюбленці: няня стара, кравець, меткий лакей, вірний охоронець… Ну як не віддячиш доброго слугу кухлем чудо-води? А буває ж іще таке, що простолюдин мужем входить в панський дім, або дівка-селючка — господинею…

— Я зрозуміла тебе, — гордовито озвалась пані. — Ну то й що? Нехай п’ють з наших рук! Нехай випрошують крапельку… Все одно ми багатші, освіченіші, та й до влади звичні. Пани панами залишаться. А холопи витривалі, меткі, з собачим нюхом, з рисячим оком нам знадобляться…

— Розумна ти, Зосю, та про головне забуваєш! Не лише міць тілесну, гостроту відчуттів примножує ця купіль… Вона народжує дух бунтарства! Чим бідніша, упослідженіша людина, тим зліше вона випрямляється, лютіше мстить…

— Та звідкіля ж той дух візьметься? — Щоки Зоф’ї горіли від бажання взяти верх у суперечці. — Чи не від видінь підводних — сарматів, печенігів або язичників, котрі мертвякам наліплювали гіпсові маски?.. Смішно! Якщо так це було, то яка-не-будь історія Геродотова робила б з людей бунтівників не гірше від Наливайка.

— Історія й робить гордими тих, хто її знає, а отже, непокірними… — Учитель, здавалося, геть знесилів, надломлений голос став проникливе тихим. — Про найважливіше, Зосю, літописці не знають…

Якось, ще до всіх часів, двоє засперечались про долі роду людського… розумієш, доню моя, хто сперечався? Сказав Князь Світу, що жодне плем’я не встоїть перед спокусою плоті, й рано чи пізно всі сини людські виберуть достаток і ситість замість духовної досконалості. А Другий, відповів: «Зробимо так: всіх людей сотворю я однаковими, з вільною волею, здатних розрізняти добро і зло й самим визначати свій шлях. Але при цьому виділю якусь землю, таку своєрідну дослідну ділянку, де землероб випробовує колоски, відбираючи найкращі. На цій землі спокушуй, як тобі заманеться — але і Я дам людям особливу міць духу, щоб вистояти і знеславили твою підступність!» — «А якщо не вистоять?» — спитав Князь. — «Тоді владарюй всім світом і колінами людськими, небеса оплачуть їхню долю…» Поле, на якому два сперечальники безупину випробовують душі, — голодом, достатком, святістю, святотатством, — край східних слов’ян, Зосю, Русь, Україна… В Біблії — пам’ятаєш наші бесіди в монастирському саду? — все це записано таємно, під виглядом житія многострадального Іова. — Задзвеніла, металом наповнилася мова чаклуна. — Якщо земля ця не уподібниться всім іншим, де панує користь, програв великий архангел. Бо звідси, опісля великих поневірянь, після нечуваної крові, — звідси почнеться зневаження влади Сатани!