Смарагдова планета

• Предыдущая
• 31/87
• Следующая

31

Той подивовано звів брови, стенув плечима, відповів:

— Мені мало що відомо. Ваша частина листа зашифрована. Горан пише, що ви знаєте ключ…

Немов у сні, Ліно взяв простягнуту касету, а незнайомець, попрощавшись, вийшов з кімнати.

Кількох хвилин було досить, щоб на екрані з’явився невеликий столик, за яким сидів Горан.

— Здрастуй, дорогий Ліне, — мовив він, підвівши голову. — Коли ти почуєш мене, я існуватиму лише в цьому листі. Не суди суворо, але пославши тебе на смерть, я позбавив себе жити. Щастя виявилося на твоєму боці, та чи є в тому хоча б найменша моя заслуга?

Горан перерахував свої помилки, що спричинили трагічні події, і навів правильні рішення, до яких він не вдавався, а Ліно, завмерши в кріслі, ніяк не міг позбутися відчуття ірреальності всього того, що відбувалося.

— Ти казав, що надто мене поважаєш, аби допустити мою загибель. Повір, я прихильний до тебе не менше. Але сталося так, що я засумнівався в щирості своїх почуттів. Звичайно, це абсурд. Та вдавати, що нічого особливого не сталося, теж безглуздо. Я не дотримав обіцянки, даної твоєму батькові: берегти тебе, немов свого. Тепер мушу за це заплатити. Прощавай!

Запис скінчився, а Ліно продовжував сидіти в кріслі незворушно. Лише в голові билася одна думка: «Це я його вбив!»

Звівшись на ноги, він ступив до ліжка, впав долілиць, шепочучи:

— Боже, як це все дико!

До тями його повернув відеофонний виклик, цього разу зовнішній. Ліно не хотів озиватися, але, зрештою, підвівся, неохоче кивнув:

— Прошу.

На екрані з’явився начальник патрульної бази.

— Здрастуй, лейтенанте, — по-домашньому привітався він.

— Салют, командоре, — відповів Ліно.

— Як здоров’я?

— Спасибі, все гаразд.

— Даруй що турбую, але є також справа: завершила свою роботу комісія, яка розбирала твою поведінку під час патрулювання. Фактично ти ніби порушив наказ командира, але, з іншого боку, мав на це формальне право. Отже, якщо погодишся продовжити службу в нас, я тебе відстою.

Ліно опустив голову.

— Не знаю, не знаю… — стиха мовив він. — Швидше за все, я проситиму перевести мене туди, де був — до Космічної поліції.

— Розумію, лейтенанте… — вів своє начальник бази. — Усі ми любили Горана, але як так сталося? Не передати на базу жодного слова…

У Ліно очі налилися кров’ю.

— Горан був найчеснішим, найсміливішим з усіх, кого я знав! — ледве не заволав він.

— Пробач мене, лейтенанте, що зачепив болючу струну, — збентежився начальник бази. — Я потурбував тільки з приводу подальшої служби…

Екран вимкнувся, а Ліно, стиснувши скроні долонями, сам собі сказав: «А може, капітане, я щось зробив не так?»

Ілля Хоменко, Володимир Фоменко
СМАРАГДОВА ПЛАНЕТА
Радіоп'єса

ГОЛОС.Уперше і востаннє випадок звів їх у коридорі видавництва. Один працював тут літературним консультантом, другий, нікому невідомий молодий автор, прийшов довідатися про долю свого рукопису. Відтоді вони не бачилися ніколи. Але, як не дивно, зустріч ця запам’яталася обом. Хоча літконсультант згадувати про неї не любив.

Консультант. Чого ви, зрештою, від мене хочете? Ви що, ніколи не помилялися? То моя робота була — читати рукописи, що надходили до нас самопливом та пояснювати авторам, чому їм не варто гаяти час і псувати папір. Так, тому хлопцеві я пояснив це добре. Дуже добре! Було в його повісті щось таке, не знаю, як його назвати… Все одно від мене нічого не залежало. Надрукувати твір у такому вигляді він шансів не мав. Та й не образив його нічим. А що він не прийшов більше — хіба в тому моя провина?

(Перехід у часі позначається музикою, чути кроки в коридорі).

Консультант. Добрий день. Давно чекаєте?

Автор. Хвилин десять.

Консультант. Я трохи спізнився. Вибачте.

Автор. Нема за що.

(Відчиняються двері).

Консультант. Проходьте. Це ваш твір передали мені позавчора?

Автор. Так. Не сподівався, що ви встигнете.

Консультант. Я швидко читаю. А де ж він? На столі — нема, блакитна папка — це не вона, зелена — теж, в шухляді? Ось вона. Повість «Смарагдова планета». Сідайте будь-ласка.

(Пауза).

Ну що ж, пишете ви непогано. Впевнено. Стиль своєрідний, мова пругка, образна. Для початківця це вже багато. Щодо форми повісті, претензій нема. І все ж вдалою цю літературну спробу я б не назвав. Не назвав.

(Пауза).

Автор. Я вас уважно слухаю.

Консультант. Ви, друже, що пишете? Фантастику. Фан-тас-тику! Від слова — фантазія. Фантастика — це, насамперед, пошук оригінальних ідей, небанальних сюжетів. А якщо взяти якусь тривіальну, земну історію, перенести її у Всесвіт, в іншу зоряну систему… Така спроба приречена, розумієте?

Автор. Чому?

Консультант. Як це чому?

Автор. Ви вважаєте, що Земля і Всесвіт, частиною якого вона є, живуть за різними законами?

Консультант. Я не розуміюся на законах Всесвіту астрономії. Мій фах — література. Так ось. Не знаю, які закони ви хотіли втілити в своїй повісті. Але як літератор — зазнали поразки. Герой ваш — зоряний мандрівник? Летить крізь галактику?

Автор. Так.

Консультант. Довго летить. Цілих двадцять сторінок. Мушу сказати — це не найгірші в повісті сторінки. Написані красиво. Переконливо. Ні, це навіть цікаво — вигадати свої зірки, свою космічну тишу, самотність такого незвичайного героя. Але яке сюжетне навантаження несуть ці замальовки чужих світів? Ніякого. Куди летить наш герой? Навіщо?

3

• Предыдущая
• 31/87
• Следующая