Смарагдова планета

• Предыдущая
• 53/87
• Следующая

Голос повільно розтанув. Зірки, Місяці, колони, гори — все злилося в швидкий танок.

Я сидів на лавці. Поруч лежала газета.

Леонід Панасенко
ВРЯТУЙТЕ НАШІ ДУШІ
Фантастичне оповідання

Ще ніколи в житті він не був таким щасливим.

Все зійшлося, владналося якнайкраще. На роботі все гаразд. Непогана платня. У домі — достаток. Дружина усім задоволена, діти — здорові. Скажіть, що ще треба нормальній звичайній людині?

Так, він усвідомлює, що не вирізняється особливим розумом і не досяг помітних вершин, він знає десятки спокус, які не для нього і не для його дітей — і все ж: він щасливий. Тому що знає всьому ціну і межу. Він ще, можна сказати, молодий. Бог дав йому здоров’я а оце чарівне юне створіння, що сонно дихає зараз йому в плече. А втім, які дурниці. Ніхто нічого йому не давав. Він усе зробив сам… Сам досяг, здобув, завоював. Отож, якщо дякувати, то тільки собі! Тільки собі!

Він усміхнувся в пітьмі, трохи підвівся на лікті, губами знайшов плече коханої, потім вигин її шиї. Запаморочливо! Такі шиї він бачив тільки раз у житті, коли випадково забрів до картинної галереї і довго роздивлявся портрети старих майстрів, силкуючись зрозуміти: що саме його так бентежить. Особливо в образах жінок… І коли місяців зо три тому зустрів у пустих, прокурених коридорах контори свою фею, то пройшов би, звичайно, мимо, якби не засвітилась йому з туману турбот й повсякдення ця ніжна біла шия. Він заговорив з дівчиною, дізнався, хто вона й з якого відділу. Потім без усякої прихованої думки почав чатувати на неї в коридорі, жартувати, злегка загравати…

Звідкись долинула музика, і він поглянув в бік запнутого фіранкою ілюмінатора. Там холодний квітневий океан, айсберги, яких він ще ніколи не бачив. Там попереду — Америка. Чудова, розкішна країна, чимось схожа на їхній велетенський, непотоплюваний лайнер. Там, попереду, ще тиждень, а то й два, свята, а тут…

Тут — головне. Це дівчатко, його діамант, знайдений на смітнику життя.

Він згадав своє несподіване, трохи незвичайне освідчення в коханні.

Вже давно він придбав за кругленьку суму каюту другого класу на найбільшому в світі пароплаві, який готувався вирушити в своє перше плавання із Саутгемптона до берегів Америки. Він занедбав справи, подумки насолоджуючись найбільшим Святом свого життя. Упивався усвідомленням свого благополуччя, хоч і добре розумів, що після мандрівки знову почнеться звичайне рутинне життя з вічними проблемами й каверзами, але то буде потім, потім. А зараз — віддушина, Свято!

У цьому ейфоричному стані, вже склавши речі й віддавши останні розпорядження, він вирішив обійти контору. Прощався, вислуховував захоплення й побажання, декому обіцяв сувеніри. І тут, як завше в коридорі, натрапив на білошиє дівча.

Він узяв її руки в свої, голосно й весело заговорив і раптом — замовк: у нього навіть в роті зашерхло, а язик задубів, немов від наркозу.

Вперше побачив те, чого не помічав досі. Як зворушливо спадає по відкритій груді тоненький срібний ланцюжок, як ховається кінчик хрестика у м’який сутінок улоговинки…

— Що ж нам робити? — запитав невідомо в кого. — Розумієш… Ось дивлюся на твій хрестик і зовсім не думаю про Бога. Не можу про нього думати. Я виціловую подумки твої прекрасні перса, притискаюсь до них очима, лоскочу їх віями. Бог, до речі, про це знає й давно простив мені.

Дівчина мовчала, прикривши очі. Він раптом чітко зрозумів, що його слова їй подобаються, що вона сприймає їх зміст, як дію, і якщо він зараз не скаже їй все, то потім буде інакше — гірше або зовсім погано.

— Послухайте, — сказав він, переходячи на «ви» й пригортаючи її до себе. Він геть-чисто забув, де знаходиться, забув, що їх можуть побачити. — Я позавтра на пароплаві вирушаю до Америки, дуже вас прошу, благаю: складіть мені компанію. Я чекатиму на вас у порту. Я вже чекаю.

— Гаразд, — слабо видихнула вона, й він, очманілий від несподіваного щастя, помчав переоформляти квиток.

І ось його радість поруч, дихає в плече!

А лайнер плив, ґорґочучи в трюмах потужними машинами, сяючи вогнями всіх одинадцяти житлових палуб. Не вгавала музика в кафе й ресторанах, кружляли пари, чоловіки палили й грали в бридж, пили, обговорювали світові проблеми й жіночі принади — частина земного світу рухалася від одного материка до іншого.

Потім настав ранок. Вони замовили сніданок у каюту. Вона пила шампанське, весело сміялася. А коли дійшло до десерту, стала губами відбирати в нього ягоди з морозива. Чим це закінчилося, навіть найнездогадливіший чи пуританськи настроєний читач вже, звичайно, здогадався.

Вони насолоджувалися розкішшю цього плавучого палацу. Не проминувши жодного з його чисельних барів і ресторанів.

Виявилося, його маленька фея чудово танцює. Він з радістю дізнався, що вона ласунка і боїться темряви. Здається, на другий день він перерахував усі родимки на її тілі, кожну поцілував і сказав, що якби був астрологом, то вгадував би майбутнє не по зірках, а по її родимках…

Того вечора вони трохи посиділи в «Кафе Паризьєн» і повернулися до каюти.

Ще з порога він підхопив її на руки, закружляв, потому опустив на ліжко.

— Я засинаю, любий, відпусти мене, — сказала вона через якийсь час і відразу заснула, немов провалилася — стомлена від кохання, хмелю, від їхнього свята, що тривало вже четверту чи п’яту добу.

На ній не було нічого, крім хрестика. Він виціловував її, обережно торкаючись губами до всіх куточків гарячого тіла і дивувався цим своїм поцілункам: жодної жінки ніколи він так не пестив. Нарешті востаннє поцілував хрестик і погасив світло.

• Предыдущая
• 53/87
• Следующая