Смарагдова планета

Оглавление

… І на зворотному шляху, коли «Першоконтакт», не здійснивши контакту, увійшов у Сонячну систему, і почали траплятися зустрічні кораблі, командир намагався «прошити» їх наскрізь — через те двом його помічникам довелося спеленати сердегу й перебрати керування польотом на себе.

Втім, вони почувалися не краще за свого командира: по-перше, давали комісії недоладні свідчення, по-друге, поводилися теж дивно — час від часу намагались пройти один крізь іншого або крізь стіну. Спокійненько так, немов перед ними не було нічого.

Дивна поведінка, чи не так!.. Ось згадаєте мене, в історію науки ця загадка увійде як перший проблиск правильного, основаного на здоровому глузді, розуміння нашого предметного світу. Це прийде, прийде у всі світи. Воно вже гряде! Нічого, нічого, мовчок!

V

— Людство почувалося так, наче його пошили з дурні. Розиграш космічних масштабів упродовж трьох років — нічого собі! «Та заблукали ці космічні халамидники. Збилися з дороги — от і все, — пояснювали доброзичливці. — А по телевізору: що в нас, те й у них…» Та перевірили пам’ять навігаційної ЕОМ, записи курсових автоматів: ні, не збилися летіли правильно.

Коли пристрасті вгамувалися вивели таку мораль: ось до чого призводить нехтування думкою старших і начальства. А якби до Вишеньки полетів спеціальний зореліт з підготовленим екіпажем (підготовленим до чого?!), то напевне… А що, власне, «напевне»? Як пояснити те, що сталося? От де заковика.

І така, шановний, заковика, що через неї на Землі серед науковців спалахнула пандемія «прокурорських інсультів та інфарктів»…

— Прокурорських?

— Еге ж, їх так назвали на згадку про того губернського прокурора, котрий, якщо пригадуєте, коли поповзли чутки, ніби Павло Іванович Чічиков є насправді чи то одноногий капітан Копєйкін, чи то перевдягнений Наполеон, дуже замислився — як таке може бути… І брик! — та й вмер. Так і тут: як почне який-небудь «учений-прокурор», доглядач непорушних фізичних теорій, замислюватися, як це, справді, може бути, — з одного боку, все наче є, а з іншого, абсолютно нічого нема — ні речовини, ні тяжіння… брик! І нема, і — некролог. Е-ех! Скільки тоді з’явилося змістовних некрологів!.. Втім, я на обліку. Це звільняє мене від необхідності посипати попелом голову і рвати на собі одіж: «Від нас передчасно пішов…», «Світова наука зазнала непоправної втрати». А треба було б з неприхованою полегкістю написати: «Нарешті врізав дуба консерватор-маразматик, який своїм авторитетом і маразмом гальмував розвиток цілої галузі фізики!»

Зізнаюся вам, що я й тепер згадую про ту пандемію не без утіхи. Тим паче, це вони, вони і сановні їхні наставники, всі, хто пнеться на науковий Олімп й стверджує, що вони — патріоти науки, і те, і се… Оренди, оренди хочуть ці патріоти, зиску, дисертацій, звань! Це вони мене так улаштували. Нічого, нічого, мовчок…

Та як би там не було, інтерес до Вишеньки та її мешканців став згасати. Спецекіпаж розформували, спецкорабель переобладнали для іншого призначення. Навіть передачі звідти нікого більше не цікавили. Зостався лише термін «фантомні світи». Сама тема негласно стала забороненою — так дуже всі відчували себе обдуреними.

Всі — окрім мене. «Pas moi», як кажуть французи.

… Та що там «фантомні світи» — хіба без них бракує фантомних уявлень, до яких ми звикли і не дивуємося! Скажімо, чому у Всесвіті так мало речовини? Адже, якщо розподілити її рівномірно в просторі, то на об’єм Землі припаде пучка пилу. Що, не замислювалися, не дивувались, еге ж? Я здивувався — і це був перший натяк.

Або візьмімо ці супермодні новинки астрофізики: квазари, пульсари — пульсуючі зірки (завжди з потужним радіовипромінюванням, завважте!), які змінюють яскравість і спектр із шаленою частотою — до 30 разів на секунду. Тепер уявіть: величезний світ, який за розмірами набагато більший від Сонця, і його трясе так, що температура, щільність, навіть темп ядерних реакцій змінюються з такою ж частотою. Тридцять разів на секунду, це ж — дз-з-з-з… — рух крилець мухи. Чи можливо, щоб зірки здійснювали таке «дз-з-з-з…»?

— А як же, — ми це спостерігаємо — стенув я плечима.

— Е, голубе, що спостерігаємо? І хто спостерігає?.. Ми з вами читаємо про це статті й замітки, — добре, якщо наукові, а то й з газет. Готові тлумачення. А спостерігають, точніше фіксують, завдяки складній апаратурі, коливання яскравостей якихось дуже далеких утворень у Всесвіті — окремі астрофізики. І бачать вони не трясанину, а, в кращому випадку, слабкі голочки промінчиків чи й взагалі лише показання приладів, індикаторну циферію. Так би мовити, — ніч, туман, струна дзвенить в тумані… Все решта — вигадки теоретиків, і виникли вони з усталених уявлень та прагнення їх врятувати.

Але це прийшло до мене згодом. А першою ниточкою, за яку я вхопився, була та моя порада змінити частоту телетрансляції для гуманоїдів Вишеньки. Пригадуєте: вони прийняли наші сигнали на частоті, вищій від тієї, на якій ми знайшли їх. Пояснити це можна лише так: наша підвищена частота для них зовсім не підвищена. Або, якщо хочете, навпаки — ми приймали їхні передачі на значно меншій частоті, аніж та, на якій вони їх посилали… звідки він, цей зсув частоти, га? — Незнайомець поглянув на мене багатозначно й урочисто: відчувалося, що він наблизився до кульмінації розповіді. — А стався він тому, що світ Вишеньки зсунутий проти нашого по фазі!

— По фазі чого? — не зрозумів я.