Смарагдова планета

• Предыдущая
• 55/87
• Следующая

— Врятуй нас, Господи! — звівши очі до неба, зашепотів гаряче, несамовито, пристрасно. — Віддаю тобі наші душі й помисли. Віддам всі гроші і все життя своє на возвеличення твоє. Зглянься над нами! Порятуй хоч би її.

Підступна хвиля вдарила прямо в обличчя.

Він ледь не захлинувся. Відкашлюючись і плачучи від жаху й відчаю, він гнівно крикнув небу:

— Не чуєш?! Де ж ти, дідько забери?!

— Гай, гай, людино, — тонеш, волаєш про порятунок — і лихословиш.

Голос був тихий, безмірно втомлений.

Господь — сухенький дідок, від якого струменіло слабке сяєво, стояв по коліна у воді неподалік від шлюпки, зіпершись на сукуватий посох. На ньому була груба латана-перелатана плащаниця. Навколо лисуватої голови, наче німб, світилося обрідне й, вочевидь, дуже легке сиве волосся.

— Сину мій, ти весь час волаєш і проклинаєш, — звернувся Бог до нашого сторопілого героя. — Даремно.

Я не можу тобі зарадити нічим.

— Чому, Боже? Ти ж всемогутній. Невже тобі важко?

Бог сумно посміхнувся.

— Знай і пам’ятай: не я людину, а людина мене створила, віра людська. І поки вас, звернених до мене душею, було без ліку, я справді був всемогутнім. Нині все змінилося. Бога ніхто не шанує. Через те і вичерпалася моя сила. Поглянь-но: мене вже вода ледь тримає, геть ноги промочив, а я по ній мов по земній тверді мав би ходити. І Христос до вас більше не прийде — ви вдруге зрадили його і вбили.

— Тебе?!. Не тримає вода?! — на мить він навіть забув про небезпеку, що загрожує йому і коханій; щонайбільше за годину рятувальні жилети будуть підтримувати на плаву два задубілих трупи. — Що ж робити?

— Кому, сину мій? Вам чи мені?

— Вам. Нам. Усім.

— Рятуйте себе самі, діти мої, — одказав дідок і поглянув на небо. Самотня зірка посилала звідти провідний промінець.

— Рятуйте свої душі — і я прийду, я повернусь. А тепер прощавай, мені час.

«Невже це не марення, не передсмертне видіння? — подумав він, скутий холодом і тугою. — Адже я не вірив! Звертався; повторював звичні слова, обіцяв все на світі — й не вірив. Так, про всяк випадок, через те що злякався, втратив надію. А він, бач є і разом з тим його вже наче і немає… Що ми наробили, тварюки! І хто тепер нас порятує? І хто порятує його?»

Бог навсилачки витяг з води одну ногу, став нею на невидимий щабель невидимої драбини, потім другу, і відтак почав підніматися: повільно, тримаючись за світлу нитку промінчика. Видно було, що й небесна драбина вже ледь-ледь його витримує.

Забувши про близьку смерть, про кохану, про те, що треба виглядати в темряві тіні шлюпок, чоловік вирішив допомогти Богові хоч подумки: він підставляв плече, підтримував, а там, де щаблі підгнили й пообламувалися, підставляв свої долоні.

І чим більше він старався, тим сильніше, зовсім незрозуміло чому, загрібав правий весляр на одній із шлюпок. І вона повільно почала завертати у той бік, де борсалися у холодній воді двоє нещасних. Зі шлюпки їх ще не помітили.

Наталя Околітенко
І КРИКНУВ ХЛОПЧИК…
Фантастичне оповідання

Тітка Таня приїхала в село й заходилася розв’язувати кросворди.

— Чотири літери по горизонталі, — сказала вона. — І буде… І буде… А-рал. Боже мій, якого року це видання? Аралу ж немає!

— Це тільки пишуть, що немає, — озвалася мама, що сіла до освітленого призахідним сонцем вікна церувати шкарпетки. — Щось же там є… Не може бути такого, щоб нічого не було.

— Немає, нічого немає, — запевняла тітка. — Наш працівник звідти недавно повернувся: пішли останні чотири озера.

— Пішли куди?

— Під землю, куди ж іще? — втрутився батько, якому вже починало діяти на нерви «жіноче торохтіння».

— Пішли — то й вийти можуть?

— Вас це стосується?

Роздратовані нотки в батьковому голосі змусили всіх замовкнути, й надалі про море думав тільки хлопчик.

Пішло чому? Образилось на людей, бо люди були недобрі. Пішло під землю, як чорний лелека в пущу, бо ж люди нищили його діток. У пущі можна жити, а під землею як? Хіба там морю добре? Ні. А мусить сидіти під землею, бо нагорі, з людьми, ще гірше. Під землю пішли великі тугі рибини, що міняться синім і зеленим, під землю пішли медузи, а з ними рінявий пісок; кошлаті водорості, мушлі, сонячні зайчики та місячні стежки — все під землею. Скулились краби, між чорним каменюччям, гребуться риби, аби пробитися до світла, і, втомившись, падають на дно. Як бути? Нема чим дихати і ніяк розпростертися — тепер повзи і шилься, в’юнься і пропихайся весь час. Але куди?

— Спати, — наказала мати. — Сам постелишся чи тобі допомогти?

— Сам, — буркнув хлопчик і, подавшись до спальні, вкрився з головою.

Йому хотілося й далі думати про море, але він одразу заснув.

Прокинувся на батькових руках. Було темно, дуже темно, й він не шг второпати, чи досі замотаний у ковдру чи вже ні, бо ж холодом тягло з усіх боків. Десь попереду скрикували мати й тітка Тетяна, мовби навпомацки шукали кудись дороги й кахромлювалися на колючки.

— Та не лякайтеся, нема чого, — сказав батько. — У нас не може бути сильного землетрусу, це так… Ну от, уже й по всьому, уже й утихомирилась земля.

— Стоятиму тут до ранку, — заявила мати. — Не хочу, игоб нас поховало під уламками, як тих спїтаківців. Жах!

— Так уже й поховає… А хлопчик сказав:

— Море. Воно прийшло, і йому тісно.

Батько простягнув хлопчика в темряву, ніби хотів передати матері, але її поруч не виявилося, і він поставив сина на землю.

• Предыдущая
• 55/87
• Следующая